Цьому хлопцеві не знайомі ані страх, ані вагання. Його життєве кредо – йти тільки вперед та постійно розвиватися. Він підкорив «кам’яні джунглі» Черкас, тепер дивує своїми вміннями за кордоном. Дмитро Фесенко – один із родоначальників черкаського паркуру розповів «Черкаському спорту» про всі тонкощі розвитку паркуру у нашому місті та поділився особливостями цього екстремального виду спорту. 

– Коли і як почав займатися паркуром?

– Я почав займатися паркуром у 16-ть років, після того як подивився фільм «Ямакасі». Мені дуже сподобалося пересування команди хлопців у фільмі. І у цей час у мене якраз з’явився Інтернет. Тоді я почав вчитуватися, що таке паркур і з чим його «їдять». Тобто для початку я взагалі дізнався, що це не видумка режисерів фільму, що є справді такий різновид екстремального виду спорту під назвою паркур. Познаходив в інтернеті матеріали навчального характеру, де розповідають про базові рухи в паркурі. Вийшов надвір і почав пробувати. На той час я думав, що я  такий у місті єдиний. І так і було в мої 16-ть років. Адже на той час майже не було людей, які б практикували паркур. Але буквально через місяць пошуків я знайшов групу хлопців з Митниці, які також займалися паркуром. Всі вони були старші за мене приблизно на чотири роки. Але дуже тепло прийняли мене у свою компанію і потім ми навіть створили команду. Люди в команді постійно змінювалися, як і сама назва команди.

– Що найбільше подобається у цьому виді спорту?

– Певна простота ... це якщо глобально. Ну тобто саме місце тренувань - так все просто. Не потрібно спеціальних залів, вся вулиця – твоя територія, все що бачиш. Не потрібно дорогої екіпіровки – лише кросівки і зручна спортивна форма, ось і все. У паркурі все просто, мені подобається тренуватися для себе, для задоволення, іноді подобається показувати людям що я можу. Це чистого роду «показуха» так сказати, але мені подобається, я люблю дуже зробити іноді щось неочікуване на публіку. Щось, що не кожен зможе це повторити. Саме це мені і подобається. Подобається досягати чогось нового, відкривати для себе нові елементи, іноді навіть їх придумувати. Це все дуже творчо. Адже все що можеш уявити в своїй голові, реально втілювати в паркурі. Це краса руху. Іноді просто подобається банальне подолання перешкод, коли це дійсно потрібно, коли дійсно спізнюєшся чи що у цьому роді. У мене були часто таки ситуації. Мені подобається просто жити, знаюч,и що я практикую паркур.

– Як ставляться батьки до твого захоплення?

– Спочатку як тільки почав займатися, батьки це сприйняли не дуже добре, так як вважали, що паркур небезпечний для здоров’я, всі ці стрибки з висот і тому подібне. Знаєте, я з ними зараз згоден. Уже з власного досвіду я розумію, що до тренувань потрібно просто підходити серйозно, розігріватися, не дуріти. Все небезпечно у цьому світі. Просто потрібно до всього підходити правильно. Починаючи з малого, поступово, коли я з другом Андрієм Лєкарєвим вели секцію паркуру, то так і пояснювали учням: все приходить поступово, потрібно лише мати терпіння і йти до своїх цілей. Зараз же батьки просто сприймають це як моє хобі, захоплення. Я б сказав – нейтрально.

– Без чого не можна досягти успіху у цьому виді спорту?

– Дивлячись що для кого успіх у цьому виді екстремального спорту. Просто для деяких людей це не важливо. Для них паркур - це не спорт, це спосіб життя і тут немає успіху, тут просто є розвиток, постійні розвиток. А успіх ... навіть не знаю, ніколи про це не думав, я просто тренуюся, так як мені це подобається. Успіх приходе, як і в будь-якому іншому спорті, за рахунок терпіння і тренування, віра в себе і мета, наприклад, перемога в тих же змаганнях, яких раніше взагалі не було і вважалося, що в паркурі немає змагань. Це «вважалося» лишилося і сьогодні, але дуже мало людей, які займаються тільки паркуром, так як більшість зараз практикують і «фріран» - це повністю вільне пересування, в якому присутня акробатика. І ось у цьому «відгалуженні» зараз дуже багато змагань проводиться. Навіть чемпіонатів світу.

– Де і з ким вчився робити трюки?

– По початку вчився через Інтернет, принципі ми завжди все брали з Інтернету. Просто по початку тренувався сам, а потім з хлопцями з Митниці. У нас була компанія, ми збиралися рано вранці (7 ранку десь, іноді і в 6 ранку), беручи приклад з фільму «Ямакасі», які тренувалися вранці, що б нікому не заважати. Іноді придумували щосье своє, допомагали один одному освоїти той чи інший трюк, часто тренувалися з іншими командами, переймаючи один в одного досвід. А через рік тренувань наша команда почала організовувати загальномісцеві збори трейсерів для обміну досвідом. І такі збори проводилися щороку за визначеним маршрутом. Паркур в основному ми практикували на «просторах» Митниці і центру, а акробатичні трюки вчили на кар'єрі, страхували один одного ... Ось так і вчилися.

– Де у Черкасах займався паркуром і чи займаєшся ним зараз?

– Я живу в районі 700 річчя, там я тренуюся один або з спортсменом Андрієм Лєкарєвим. А на Митниці, в центрі, на південному-західному рйоні ми тренувалися командою. Півтора роки я вів з Андрієм секцію паркуру - це була перша секція, вона знаходилася в будівлі Трикотажної фабрики. Це було перше місце в Черкасах «під дахом», де можна було пізнавати ази паркуру. Зараз Андрій Лєкарєв продовжує вести тренування в будівлі на Хімселищі, я ж виїхав працювати за кордон, з цього більше не веду тренування. Останній рік я став більш пасивним у паркурі, але все ж вважаю, що досі практикую його. Але зараз більше переключився на акробатику, танці (брейк-данс), та й то знаходжу час на тренування, коли є бажання але, як би там не було, розлучатися з цим усім я вже ніяк не має наміру.

– Чи існують у паркуристів якісь терміни, що зрозумілі тільки вам?

– Так, по-перше, ми не дуже то любимо, коли нас називають «паркуристи». Тому що прийнято, що людина, яка практикує паркур, прокладає шлях, її називають трейсером. Ну, і, звичайно ж, всі назви трюків зрозуміє лише людина, яка займається паркуром.

– А найулюбленіший трюк який?

– Якщо брати лише елементи паркуру, то я виділив би «Speed ​​Vault» (Спід) - це подолання перешкоди на великій швидкості, тримаючись однією рукою за перешкоду. Якщо ж врахувати і акробатику, то подобається «бічне сальто» з двох ніг.

– Як часто травмувався?

– Травми були завжди, особливо на початку. Але в основному незначні, то ногу, то м'яз де то тягнув. А от серйозних травм було не багато, але вони були. Перша була у перший рік тренувань, коли вчив акробатику: загалом невдале виконання нового елемента і в підсумку впав на шию, розтягнув сильно спину в попереку але, слава Богу, через тиждень був уже, як новенький. А ось саме серйозне що було – це пошкодження коліна. Зараз більш менш з ним все нормально. Загалом, як і в будь-якому іншому спорті, без травм ніяк. Але потрібно завжди намагатися їх уникнути.    

– Чи не було бажання полишити цей вид спорту?

– Паркур не зобов'язує. Я треную і мені це подобається, це вже просто якась частина мене і я просто думаю, що вона на завжди зі мною.

– Як можеш оцінити розвиток паркуру в Черкасах і в Україні зокрема?

– У Черкасах все «погасло». Майже всі тільки те й роблять, що практикують тільки акробатику, людей практикуючих паркур - одиниці. А ось в Україні та країнах СНД паркур за останній час дуже сильно популяризувався. Вірніше, не те щоб паркур у чистому вигляді, скоріше за все «фріран». Але розвиток у нас, слов’ян, колосальний, так як за кордоном вже рівняються на наших трейсерів.