Саме з цієї людини починався пауерліфтинг у Черкасах. Він протягом 33-х років брав участь у різноманітних змаганнях з різних видів спорту. За таку тривалу та вражаючу кар’єру цей спортсмен виборов звання майстра спорту з дзюдо та самбо, став багаторазовим чемпіоном й рекордсменом Європи та світу з пауерліфтингу. Нині він очолює обласну федерацію пауерліфтингу та є віце-президентом всеукраїнської федерації спортивного більярду. Герой нашого інтерв’ю заслужений майстер спорту України, депутат, почесний громадянин Черкас – Володимир Іваненко. У бесіді з «Черкаським спортом» Володимир Григорович розповів про те, через які труднощі пройшов пауерліфтинг у Черкасах, повідав цікаві аспекти своєї значної кар’єри та загалом поділився думками стосовно спорту у своєму житті.
– Давайте поговоримо про те, як все починалось. З якого виду спорту Ви починали і що Вас привабило у ньому?
– До спорту я тяжів завжди. Можливості як такої з дитинства займатися спортом у мене не було. Мій батько був військовослужбовцем, прослужив у таких «ведмежих кутах» радянського союзу, де не те, щоб секції, а умови для життя були інші. Тому займатися спортом у секції, з тренером з дитинства у мене не було. Десь у підсвідомості я тяжів до сильних людей, міцних чоловіків, штангістів, борців. З 5-річного віку я вирізав малюнки атлетів, не розуміючи до кінця, що це, але мені подобались великі сильні люди
Я грав у футбол за дитячу команду, тренувався, грав у змаганнях це було в 13-14 років. Потім тато закінчив службу в армії, ми переїхали в Україну і там теж не було особливих можливостей для секції. Я приходив у шкільний спортивний зал, там була штанга. Я займався з нею, про якісь програми чи тренування мова не йде. Але я прагнув, старався. Ближче до зрілого віку – 17 років, у моєму житті з’явились люди які створили секцію атлетизму. Ці заняття були примітивними, але зрештою це перші кроки. Тоді я тренувався у приміщенні роздягальні стадіону, в маленькій кімнаті. Там була штанга, зварена мною лавка, стояли якісь блоки. Ми ж нічого такого не бачили, а самі робили, журналів не було, літератури спеціальної також не було. Були статті перекладені з англійської, написані від руки. До цих пір ці станки є в Корсуні у мого друга.
– Вам ще доводилося робити своїми руками ще щось зі свого спорядження?
– Я був учнем зварювальника після школи. Тому я зварив гриф, стійки для присідань, лавку для жиму лежачи, блочне обладнання. Під час шкільних екзаменів у 10-му класі я потрапив під машину на велосипеді вискочив на дорогу. Зламав ногу і пролежав у лікарні, про вступ до ВНЗ мова не йшла. Пішов у Корсунь-Шевченківський ремонтний завод. Був учнем зварювальника.
– Наскільки нам відомо окрім пауерліфтингу Ви займалися дзюдо, самбо. То що у Вашому життя з’явилося першим?
– У юному віці я серйозно займався у залі, і вже достатньо міцним хлопцем пішов в армію. Під час служби через жорсткий режим можливості займатися не було. Тому ночами тренувався у себе у зварювальній, підтягувався на перекладині. Зробив собі гантелі. Потім до кінця служби зробив собі штангу. В армії отримав важку травму спини, мені на плече впала залізна конструкція. Пройшов певний час, десь півроку, з того часу коли я почав потихеньку тренуватися: зварив собі штангу, приварював якісь шестерні з танку.
Потім після служби приїхав в Корсунь і почав фанатично тренуватися. Без фанатизму я навряд чи тренувався б і мотивував би себе. У той час я повинен був поїхати у Санкт-Петербург на підготовче відділення, щоб вступати у ВНЗ. Але я залишився у Корсуні. Почав тренуватися. І вже восени я вступив на підготовче відділення черкаського педінституту. Коли вступав, то в мене був перший розряд з важкої атлетики. У мене була сила, фізичні дані, але техніки й гнучкості не було. Тому я більше тяжів до «підвального тренінгу», тренувався в підпільних залах Черкас.
– Тобто в радянський час заняття важкою атлетикою не заохочували?
– Тоді заняття атлетизмом, культуризмом чомусь заборонявся. Пауерліфтинг вважався буржуазним видом спорту. В радянський час були в газетах розгромні статті у «Рядянському спорті» журналіста Іванова, які «хоронили» культуризм як вид спорту. Все «сміття», яке було зібрано з усього радянського союзу збиралося в одну купу і видавалося однією статтею. Про атлетів писали як про алкоголіків, як про тих спортсменів, які потім скоювали злочини – ось таке уявлення формували у людей про атлетів. З квадратними очима, з мозком як у динозавра, з тонкими ногами і величезними плечами. Звісно це не могло відображати дійсність. Тому що цим видом спорту займалися різні люди, люди, які ставали потім докторами наук, лікарями, вчителями. Але такий образ представлявся.
В радянський час навіть не було власного чемпіонату України. Були матчеві зустрічі різних міст України, з атлетичної гімнастики і комплексу ГТО. Такий стан речей тривав до 1986-го року. Потім з’явилася федерація, згодом вона розділилася на бодібілдинг та пауерліфтинг.
Пам’ятаю випадок, який трапився з моїм знайомим Сашою Могилеєм. Він свого часу тренувався з нами, робив усі вправи. Одного разу він поїхав на ці зустрічі міст України і виграв це змагання. У нього була своя програма, він намастився гелем, був зв’язаний ланцюгом, він позував і в кінці ці ланцюги розривав. У підсумку його вигнали з гуртожитку. Викладачі теж відмовлялися його розуміти. Я був здоровим хлопець, важив
– А як вийшло, що ви почали займатися бойовими видами спорту, зокрема дзюдо і самбо…
– Коли я навчався у нас проходили заняття з гімнастики у залі. І зазвичай на перервах викладачі виходили на балкон і дивилися на спортсменів. А ми в той час показували все, що вміємо. Одного разу туди зайшов тренер з дзюдо – це Іван Чертов, людина, яка організувала дзюдо в Черкасах. Він побачив здорового хлопця, достатньо рухливого і запипатв мене: хочеш стати майстром спорту? Я сказав так. Приходь, я тебе ним зроблю. Я прийшов на заняття і вже на першому тренуванні запустив майстра спорту з дзюдо, захопив його і кинув об килим з другого поверху. Тренер за мене вхопився, почав особливу увагу приділяти. Через 7 місяців я виконав норматив майстра спорту. Техніки, грубо кажучи, не було. Дещо з’явилося знання правил, витривалість, розуміння як можна ухилятись. Їздив на змагання, тренувався. Мій тренер поїхав в Одесу і забрав мене з собою. Я перевівся в Одеський інститут на історичний факультет, але там мені не сподобалось. Повернувся до Черкас, де працював тренером з дзюдо у «Буревіснику». Тренував, сам виступав у змаганнях, також пробував, і доволі успішно свої сили в самбо.
– На скільки великою, на Ваш погляд, відрізняється дзюдо від самбо?
– Самбо більш жорсткий вид спорту. Навіть сама форма передбачає більш тісний контакт. Одяг тісний, пояс затягнутий туго, а кімоно більш висяче. Дзюдо технічніший вид спорту. Самбо більш контактний, жорсткий, силовий. В мене більше досягнень у самбо. У 1983-му році я виграв чемпіонат Союзу серед сільських спортсменів. На тих змаганнях я виконав норматив майстра спорту. Колос і різні структури всесоюзні. Я виграв ці змагання в Калузі, виконав норматив майстра спорту.
– Потім розпочалася ваша тривала кар’єра у пауерліфтингу…
– 33 роки активного змагального стажу. Починаючи першими атлетичними змаганнями і завершуючи останніми змаганнями у 2006-му році на чемпіонаті світу в Америці серед ветеранів. Тричі вигравав чемпіонат Європи, 6 разів був призером чемпіонатів Європи, 6 разів срібним призером чемпіонаті світу, двічі вигравав чемпіонат світу серед чоловіків. Я не дуже часто перемагав у чемпіонаті України. Змагання з пауерліфтингу дуже виснажливі. Якщо борці можуть кожні два тижні проводити змагання, то у пауерліфтингу потрібно дуже довго відновлюватися. Я, будучи віковим спортсменом за рік проводив два-три турніри. Вся підготовка у мене була націлена на чемпіонати світу.
– Стосовно допінгу, у цьому виді спорту неможливо без нього?
– Питання полягає в тому, що вважати допінгом? У будь-якому виді спорту люди виснажуються. Спорт вищих досягнень потребує допомоги. Допінг – це той препарат, який бере в позику в організму. Людський організм десь не може виконати щось, а допінг допомагає йому перейти цей психологічний поріг. Ті препарати, який працюють у збиток здоров’ю мають бути заборонені. А не 10 тисяч найменувань медичних препаратів, які заборонені спортсменам. Лижник не має права приймати краплі в ніс, коли він застуджений, тому що у ньому є речовина, яка розширяє судини. Люди не проходили допінг-контроль на звичайних харчових добавках. Мої товариші «завалювали» допінг контроль з препаратом ефедрин. Ми не можемо знати, що там є допінг, тому що це звичайна харчова добавка. І спортсмен втрачає медаль, контракт і зрештою і кар’єру. Ось-це полювання за людьми у спортивній формі є нісенітницею.
Я не за те, щоб люди вживали допінг. Я хочу, щоб люди розділяли розуміння. Коли людина хворіє вона йде в аптеку і купує певні таблетки і приймає їх. Спортсмен, який виходить на пік форми, у нього пригнічений імунітет.
Існує така думка, що якщо людина прийме допінг то вона стане чемпіоном. Ні, не може такого бути. Чемпіоном може стати той, кому це дано.
– Ви полюбляєте всі види спорту, у Черкасах ходите на волейбол. Який вид спорту Вам найбільше подобається, у якому Ви не брали участь?
– По-перше, будь-які змагання – це видовище, шоу, елемент боротьби. Я знаю, що всі види спорту, які є – мають право на існування. Є види спорту, які я просто не розумію, але люди грають, знаходять інтерес, то це має право на існування. Я дивлюся біатлон, люблю плавання. У будь-якому виді спорту можна побачити загострення пристрастей. У мене вдома багато спортивних каналів, які я регулярно переглядаю.
– Зараз у вас дуже багато часу йде на політику. Від чого більше задоволення отримуєте від політики чи спорту?
– Від політики взагалі задоволення не отримую. Там немає ніякої гостроти. У чому гострота? У скандалах? Політика серйозних людей «зіштовхування лобами» – цього я не можу терпіти. З іншого боку я не люблю конфлікти. Ненавиджу конфліктів, які не стосуються нормальних людських стосунків. У Верховній Раді перебуває 450 депутатів, вони всі між собою вітаються, звичайно є така категорія які не бачать своїх опонентів – це абсурд. Ми цивілізовані люди, є норма вітання. Те, що не відповідає людським принципам я не розумію. Загалом мені подобається все у спорті, а в політиці не подобається нічого.
– Ви найбільше часу проводите у Києві. Сумуєте за Черкасами?
– Я не став киянином. У Києві у нас робота в комітетах і Верховній Раді. Весь інший час проводжу в Черкасах. Якби раніше поїхав, то якось прагнув би жити у Києві. А зараз ні. Мені подобається у Черкасах.
– Часто відвідуєте черкаські спортивні події?
– Ходжу звичайно. Зрозуміло, що на ті, які мені близькі. Чемпіонати з боротьби, самбо. Приходив на дитячий чемпіонат, на якому було 450 учасників. Частіше ходжу на різноманітні єдиноборства. Черкаський спорт значно цікавіший коли ти його дивишся вживу і за когось вболіваєш. Це значно цікавіше за світовий спорт по телевізору.
– Що б Ви побажали черкаським любителям спорту?
– Побажання одне, бути вірним одному виду спорту, займатися спортом. Вести здоровий спосіб життя. Життя не таке довге, як нам здається. У певний час наступає момент, коли люди вже не можуть займатися спортом. Коли у вас є можливість займатися – використовуйте її. Проста перемога над собою – це людина прийшла в залі і наділа форму. У нас люди приходять і тренуються для себе, а потім у них прокидається змагальний дух, вони приїжджають і беруть участь у змаганнях. Займайтеся спортом і вам все воздасться.