До вашої уваги інтерв’ю із срібним призером чемпіонату України зі спортивного орієнтування – Артемом Слотіним, який розповів про всі тонкощі спортивного життя та поділився власним секретом успіху.

Він – звичайний хлопець із чудовим почуттям гумору. До того ж, займається спортивним орієнтуванням, завдяки якому «нашукав» собі звання срібного призера Чемпіонату України. 

─ Артем, яким чином вийшло так, що ти пов’язав своє життя зі спортивним орієнтуванням?

─  Почалося все зі шкільних років. У сьомому класі мій перший тренер запропонував спробувати цей вид спорту. Зацікавив тим, що будемо їздити Україною, бігати лісами й болотами. Спочатку ніби й злякався, оскільки болотами бігати якось не дуже… Але все-таки разом з однокласниками вирішив спробувати. Виявилося: цікаво. Походивши місяців зо три, покинув. Та через півроку відчув, що чогось бракує, тому знову почав займатися орієнтуванням. Але, на жаль, у нас [на Черкащині] був такий час до 2008 року, коли ніхто не їздив на Чемпіонати України, лише брали участь у Чемпіонатах області. Але, коли я вперше виступив на Чемпіонаті України, зумів вибороти одразу срібну і бронзову нагороди. Після цього я зрозумів справжню суть орієнтування – і тепер це уже стиль життя.

─ Чому обрав усе-таки цей вид спорту? Орієнтування не на стільки поширене, наприклад, як футбол.

─  Просто, займаючись орієнтуванням, я бачив позитивні результати. Якби його [результату] не було, то, можливо, спробував би щось інше.

─  Були у тебе такі моменти, коли хотілося покинути займатися цією діяльністю?

─   Бажання виникає майже на кожних змаганнях, коли дуже погано виступаєш. Та таке практично у всіх орієнтувальників буває. Коли дуже погані умови, коли підвернув ногу чи то зламав, тоді не хочеться займатися. Але проходить декілька днів – і тобі не вистачає цього.

─ Як психологічно налаштовуєшся перед змаганнями?

─  Психологічно налаштовуватися не вмію. Не знаю чому. Напевно через те, що ніхто не розказував, ніхто не навчав цьому. Просто на старті завжди намагаюся сам себе заспокоїти. Думаю, що це тренування, оскільки тоді менше хвилююся. Але у мене є такий недолік: не завжди використовую свій шанс.

─ Що для тебе є найважчим під час змагань?

─  Впевнено пройти всю дистанцію. Головне – це впевненість, якщо її немає, то починається метушня, відповідно зменшуються шанси на перемогу.

─ Які досягнення ти вважаєш найважливішими для себе?

─  Най глобальніше – це те, що я навчився витримувати великі фізичні навантаження. Також з’явилася працелюбність.

─ Яка обстановка з колегами-спортсмени поза змаганнями? Спілкуєтеся?

─  Звісно, спілкуємося зі спортсменами з нашого міста, усієї України та світу. У нас немає такого, як в інших видах спорту, коли ти сам за себе. Усі комунікабельні. Навіть із найзапеклішими суперниками ми спілкуємося відкрито, можемо розказувати один одному про тренування, помилки та досягнення. Спортсмени довіряють один одному. Ми звикли залишати речі в лісі без нагляду під час змагань і впевнені в тому, що їх ніхто зі спортсменів не вкраде, щоб там [з речей] не було: телефони, ноутбуки, фотоапарати тощо. У мене, коли мама з братом прийшли на змагання, що проходили в парку були здивовані. Вони навіть спочатку стерегли речі (сміється).

─  Яка історія найбільше запам’яталася зі змагань?

─   Під час змагань залишили малих хлопців (12-14 р.) чергувати в таборі (тобто там, де наші палатки стоять на змаганнах). Дали завдання: зварити макарони. Вони зварили, але, не знайшовши друшлак, зцідили макарони в чисті шкарпетки, які в них були. Не сказавши цього всім іншим, дали їсти команді, а самі і не пробують навіть. У них питають: «Чому ви не їсте ці макарони?», а вони й розказали потім цю історію. Далі й ніхто не доїдав ці макарони. Проте хлопці не постраждали.

─ Як рідні й близькі ставляться до твого захоплення?

─  Насамперед, вони не завжди знають повністю усе, що відбувається протягом змагань. Оскільки інколи бувають такі небезпечні випадки, що, коли моя мама це почує, то більше не відпустить. Це таке не тільки в мене. Їм подобається, що я мандрую в такий спосіб. Але, коли стосується справа фінансів, то інколи кажуть, що ти не поїдеш. Але зараз я отримую стипендію, тому вирішую сам, куди їду, а куди – ні.

─  Чи цікавить тебе тренерська кар’єра?

─   З одного боку – цікавить. А з іншого – ні. Оскільки можна лише тоді тренувати, коли є ще одна робота. Тому що за ті кошти, що можна отримати як тренер, не проживу. Тим паче не потрібно забувати, що за дітей несе відповідальність їх тренер.

─  Чи є перспективи розвитку спортивного орієнтування в Черкасах?

─  Мені здається, що є. Наше географічне розташування дуже допомагає в цьому, оскільки ми – центральна Україна. До того ж, у нас є велика кількість лісів, до яких намальовані карти.

─ Чи є підтримка з боку держави?

─  Так, гроші виділяє спорткомітет, але на все, що нам потрібно не вистачає. Наприклад, на Чемпіонат України, що був у Чернівцях, 70-80% фінансів виділили – це дуже добре. Але, якщо змагання регіонального рівня, то це, в основному, за свої кошти. Хоча інколи допомагають меценати.

punct.com.ua