Андрій приїхав на інтерв’ю одразу після роботи, але, як завжди, в піднесеному, бойовому тонусі
Ми зустрілися з капітаном ЛНЗ у новому кафе під назвою «Львівські круасани». Андрій приїхав на інтерв’ю одразу після роботи, але, як завжди, в піднесеному, бойовому тонусі.
– Привіт, Андрію. Як настрій, як життя?
– Так, як і у всіх – робота, дім, робота. Зараз по-іншому – ніяк. Потрібно працювати, напружуватися, щоб були доходи. Тим паче, у мене сім’я, дружина, днями очікуємо на дитину. Дівчинку. Назвемо Олександрою.
– Чому запросив саме в цей заклад?
– Ми заходили сюди з кумами, з дружиною – нам сподобалося. Немає ніяких гучних компаній, алкоголю. Спокійна затишна обстановка.
– Розкажи тоді про дружину. Знаю, що вона спортсменка.
– Леся… Разом навчалися в ЧНУ, разом жили в гуртожитку. Вона старша за мене на два роки. Ми дуже близькі за темпераментом і у нас багато спільних інтересів. Можемо в баскетбол сходити пограти, у настільний теніс, там у нас взагалі заруба – я на футбольному полі так не пітнію. Вона мене возить :). Леся була в складі волейбольного «Златогору» черкаського.
– Як вона реагує на твою гру?
– Вона – мій величезний критик! Коли приходжу додому, ніколи немає слів: «Ой ти молодець, ти так гарно грав». У нас третій тайм такий іде… Чого ти не зробив так, чого не дав туди. Я кажу Лесінька, зачекай. То, якби так усе було, то рахунок став би 25:4.
– Ти зачепив її статусом футболіста?
– Та ну який же статус… Це, аби я був у Прем’єр-лізі, то можна було б так казати, а першість області… Скоріше, я просто граю в футбол.
– Розкажи тоді коротко про свою футбольну кар’єру.
– Я народився і жив у Смілі. Почав займатися футболом із 9 років. Тренером у нас був Нагорний Віктор Іванович. Із самого дитинства він нам прищепив жагу до перемоги. Не скажу, що він був сильний тактик, але мотиватор – страшний. Шмарклі нам не витирав, а спілкувався по-дорослому. Міг і у вухо зацідити. Як виявилося, це принесло свої плоди.
– Як у дорослий футбол перейшов?
– Я був в одинадцятому класі, а в той момент у Черкасах сформувався «Дніпро-2». Тож у 16 років нас потихеньку підтягували туди грати. Там зібралися молоді хлопці, яких усі зараз знають: Жека Гуд, Андрій Бабенко, Діма Кучер, Баранов, Семенов Єгор та інші. Тренував нас Петро Славінський. Спочатку нічого не було: ні грошей, ні умов нормальних для тренування. Так бігали. А вже на першому курсі розпочався більш серйозний підхід, прийшов Кирилюк і ми стали працювати в професіональному режимі. Загалом я там пробув три роки.
Після «Дніпра» Славінський запросив до ЛНЗ. Тоді все тільки розпочиналося, розвивалося, розвивався завод і особливих завдань не було. Далі, коли команда свідомо перейшла в першу лігу, я з’їздив на турнір із «Ретро» в Конча-Заспу, а потім подзвонив Столовицький: «Привет, Калина, ну шо ты?» і запросив у білозірську «Зорю». Я ні краплі не пожалкував. Через два роки повернувся в ЛНЗ.
– Зараз ти – один із кращих захисників області. Професіональні запрошення надходили?
– Ні. Я реально оцінюю свої шанси. Десь там їхати: у другу лігу, першу, не знаю чи потягнув би я такий рівень, тому що мене там не було. Зараз уже немолодий, тому про це навіть не думаю. А коли був в університеті, то може хтось не допоміг, не підказав, що можна кудись поїхати. Тоді мене все влаштовувало. До того ж, зараз точно немає сенсу їхати в другу чи першу лігу.
– Звідки в тебе такі потужні лідерські якості? Тримаєш усю команду в кулаці.
– Це не штучно. Мені хочеться перемагати на рівні, якому ми граємо. Тим паче, я знаю, що наші футболісти можуть грати втричі сильніше, але коли вони ходять шмарклі жують, то я не можу. Хочу доносити до них свою енергію.
– А тренером зміг би працювати?
– Я думаю, що мене це чекає. Відчуваю, що точно зможу працювати з дітьми і зараз, плюс у мене педігогічна освіта. А от з дорослими – не знаю, це зовсім інше і важче. Думаю, що в майбутньому зіштовхнуся з тренерською роботою.
ОФ-ТОП:
– Звідки черпаєш енергію?
– Від Лесі.
– На що найбільше любиш витрачати гроші?
– Завжди ставився до них економно. Ніколи себе особливо не балував, не купляв щось дуже дороге. Мені приємно сходити з дружиною в хороший заклад, провести гарно час, купити хороші речі. Від цього отримую задоволення. За черкаськими мірками, заробляю непогано, але не дозволяю собі купити айфон за 20 тисяч. Раціонально розпоряджаюся грошима.
– Найулюбленіша мрія, що здійснилася?
– Не можу таку назвати. Батьки дали все, що мені було необхідно в межах розумного. Учора прогулювалися митницею з дружиною, я бачу – новобудови красиві, то звіcно хочеться квартиру таку.
– Аналізуючи вдалий старт 2017 року, чи не здається тобі, що «ЛНЗ» поступово вкривається зоною комфорту?
– Є таке. Це специфіка аматорського футболу. Важко змусити гравця. Дійсно, в області все виграємо, але не прогресуємо. Мені сподобалося – Тімоха (Листопад) прийшов до нас у команду і каже: «Каля, а чё мы как коты сытые?». Кажу, так і є. Треба розуміти, що ніхто просто так не дасть гроші, а це – найбільший мотиватор, бо всі хочуть їсти. Зона комфорту така є, справді.
– Що скажеш по Аматорському чемпіонату України? Наскільки раціонально буде взяти в ньому участь?
– Він потрібен. Передусім, для структури ЛНЗ і для керівництва. Якби, наприклад, я був керівником, то хотів би йти далі. А як для футболіста, то це лише плюси: фінанси додаткові, професійний прогрес, нові суперники тощо. У Білозір’ї мені дуже подобався ритм ігор: посеред тижня – Україна, у суботу – область. Тому я тільки за! Не бачу сенсу виступати лише на область. Єдина проблема – позафутбольна робота. Але, як уже будемо грати, то щось придумаємо. Наразі для нас утворено всі умови для руху вперед.
– Незважаючи на всю серйозність на полі, поза ним у тебе реноме веселого компанійського хлопця. Кого найбільше любиш притравити в команді?
– Так тут очевидно – це Слава Ткаченко, кисіль. Я його люблю по-товариськи. Він такий точно ситий котяра. Його тягаєш, а він: «Ой, Каличка, я тебя прошу…». Із ним у дуже хороших відносинах, та й з усіма хлопцями. Дєдова ще люблю. Він як засне, рота як откриє – копілку свою…
– Колись на «Черкаському спорті» я писав про тебе як про людину-скелю. У тебе ця фізична міць від природи?
– Батьки дали здоров’я і звісно працюю над собою. Ніколи не проходив осторонь турніка. Навіть сьогодні на роботі вільний час був, то вискочив на поперечину, щоб у тонусі себе тримати.
– Як відсвяткували кубок? У деталях.
– Усе спонтанно, по-домашньому. Помпезності не було, як любив пан Лашкул. Міг «вальнути» сто тисяч на салюти, а хлопцям ні копійки не дати. Ми в роздягальні шампанським пообливалися, іменинник Литовчак заніс декілька пакетів із пивом. А потім за Умань заїхали, президент накрив нам стіл на природі, поїли, тости поговорили. Далі в автобусі – караоке-бар (сміється). Усе класно було.
– Який зараз найяскравіший спогад в ЛНЗ?
– Багато чого. Треба подумати. Ніколи не забуду, як ставали чемпіонами і як по пенальті програли фінал кубку «Зорі». Я тоді не забив. За рік до цього програли у фіналі «Ходаку». Теж прикро.
А так, то в ЛНЗ завжди підбиралися футболісти не тільки за професійним критерієм, а й за людським. Колектив завжди був дружній. Ніколи не було хитрості, нахабності з боку керівництва. ЛНЗ – взірець для будь-якого керівника команди. Такого, як Вячеславович, спробуй ще десь знайти. Хлопці отримували травми серйозні, то він завжди допомагав, усе покривав. Усе йде від нього. Завжди були приємні людські стосунки.