"Черкаський спорт" поспілкувався з Павлом Копильцем, який за лічені роки піднявся на спортивний олімп України.

Для когось автомобіль – це престиж та розкіш, інші вважають його лише засобом пересування. Для нашого героя ж він радше є сенсом життя. Павло Копилець, який ще 7 років тому був звичайним уболівальником автоспорту, стрімко піднявся на спортивний олімп країни, порівнявся силами з європейськими гонщиками та цьогоріч став чемпіоном України з ралі.

- Павле, як давно ви займаєтеся ралі?

- Загалом весь автоспорт для кожного починається з картінгу. У моєму випадку це так і було. Сама ж історія ралі для мене розпочалася у  далекому 2009-ому році. Тоді я зі своїм другом Євгеном Борщенком, на той час відомим картингистом та 9-разовим чемпіоном України, відвідав змагання як уболівальник. Перебуваючи під враженням від гонок, я запитав у нього: «Хіба ми не можемо так само?». Словом, вже згодом у Черкасах ми вперше взяли участь у змаганнях.

- Дружина нормально ставиться до вашого спортивного життя?

- Моя дружина багато років займалася плаванням. Вона знає як це, коли спорт є ніби своєрідним наркотиком. Тож ставиться з розумінням. Проте, звісно, дуже хвилюється. Тому, фінішувавши, я щоразу телефоную їй та мамі і кажу, що все добре.

- Важкі травми були?

- За 7 років, дякувати Богу, сталася лише одна досить сильна аварія – на тренуванні. Тоді автомобіль вийшов з ладу і ми не зовсім змогли впоратися з керуванням. Проте вона не була надто «жорстокою»: ніхто з нас, на щастя, не постраждав.

- Яким є Ваше найбільше досягнення у цьому спорті?

- Я брав участь у безлічі цікавих та запеклих змагань, зокрема і в Європі. Та, мабуть, найбільшим досягненням є цьогорічне чемпіонство в Україні на «2 WDOPEN». Варто зазначити, що в абсолютному заліку ми посіли 6 позицію.

- Які змагання, у такому разі, вам найбільше запам’яталися?

- Європейські. Надзвичайно приємно стояти на п’єдесталі пошани поруч із зірками автоспорту світового рівня. У такі моменти мене переповнює гордість тим, що серед них я - українець. Ми здобули два 3 місця на ETCC та два перших місця на RCN. Крім того, днями я тільки-но повернувся з «24 годин Адрії» - добового марафону гонок. Окрім мене, у складі команди було ще троє українців та двійко італійців. На жаль, до перемоги нам не вистачило зовсім трохи – ми посіли 5 місце.

- Кого з відомих гонщиків ви могли б назвати своїм взірцем?

- Петера Сольберґа, безперечно, та Себастьяна Льоба. Це просто дивовижні спортсмени, багаторазові чемпіони. Мабуть, саме їх я можу назвати справді своїми кумирами.

- Коли, на Вашу думку, закінчується кар’єра професійного гонщика?

- Я неодноразово спостерігав за тим, як люди вже у досить зрілому віці беруть участь у змаганнях. Кар’єра триває доти, доки є сили займатися ралі, не інакше. Для цього, правда, має бути неабиякий внутрішній заряд. Однак спорт, як я вже вище зазначав, ніби наркотик, що стає сенсом усього життя, дає величезний заряд адреналіну. Від нього досить важко відмовитися.

- Чим ще цікавитеся окрім ралі?

- Складно відповісти, адже моя улюблена справа – автоспорт, безумовно. Однак я та людина, яка не може сидіти на місці. Якщо і відпочинок – то тільки активний.