У середу о 10.15 до кафе "Аромат" приходить американець Джейсон Девіс, 26 років, із гравцем по команді Антоном Білоусом, 17 років. Той йому за перекладача. Девіс у командній спортивній формі, чорній жилетці та сірій плетеній шапці.

— М'ятний чай з медом і якесь тістечко, — каже англійською до товариша. Білоус робить замовлення. За кілька хвилин офіціантка приносить чайник із заваркою та шматок торта.

— А мед де? — запитує американець. — Тоді хоч цукор.

Помічає на столі цукорницю. Намагається насипати в чашку, але не виходить, бо цукор засох.

— О Боже! О Боже! — каже російською і починає їсти тістечко.

У Черкасах Девіс живе близько місяця.

— Не подобається, що тут холодно. Коли приїхав, мав лише це, — показує на жилетку. — Ні шапки, ні рукавиць. У моєму рідному місті Гартфорд найнижча температура це мінус 2 градуси, а тут мінус 20-30. Це скажена температура. Хочу поїхати в Київ на шопінг.

Мешкає в однокімнатній квартирі біля РАЦСу, яку йому винаймає клуб. Харчується у трьох черкаських ресторанах неподалік дому.

— Це єдині заклади, де є меню англійською. До того ж я мусульманин, не їм свинини, тому трохи проблемно з вибором страв. Замовляю пасту, подобаються курячі бутерброди, супи. Добрий борщ. На обід витрачаю 120 гривень, — каже Девіс і починає шукати щось у рюкзаку. Дістає планшет "Епл" і показує фото з млинцями. — Вони були з куркою. Снідаю вдома пластівцями й чаєм. Взагалі, трачу по 300-400 гривень у день і не помічаю їх. Не звик до українських грошей, тому не рахую їх.

Із місцевих магазинів відвідує лише "Сільпо" за кількасот метрів від квартири. Купує там бельгійський шоколад. Ходить туди сам.

— Також беру банани, пластівці, чай, мед. Я п'ю чай п'ять разів на день, тому що дуже холодно. Продавці в шоці, коли бачать мене. Дивляться так, наче я з космосу. Можливо, через те, що я чорний, а в Черкасах не так багато афроамериканців. Навіть інколи відчуваю дискомфорт через це.

На тренування їздить на таксі. Ловить його на вулиці і каже назву спорткомплексу "Будівельник". Відпочиває в нічних клубах.

— Ходжу туди рідко. Тільки коли Соломон (друг і гравець з команди. — "ГПУ") хоче. Не подобається, що там багато тютюнового диму.

Складно було звикнути до того, що дуже мало людей говорять англійською.

— В інших містах, де я грав, багато розмовляють англійською, тому пристосуватися було легше. Але це маленьке місто, я не очікував, що хоч хтось говоритиме. Хотілося б вивчити тутешню мову.

— Українську чи російську? — запитую.

— Так це майже одне й те саме, — сміється. — В кожній країні, де я був, намагався вчити мову хоча б базово. Вже знаю: "харашо", "я понімать", "пасіба". Знаю одне погане слово, але називати його не буду. Я чув від своїх одноклубників, коли вони кидають і промахуються.

 gazeta.ua