Головний тренер бронзового призера чемпіонату ВЮБЛ (дівчата-2006) «ВЕНЕТО-Черкаси» розповіла, як вдалося за два роки з нуля створити команду і дістатися з нею п’єдесталу
Про розвиток дівочого баскетболу у Черкасах, людей, які підставили плече на тернистому шляху дитячого тренера і переваги дітей, які займаються баскетболом.
- Минулого сезону ми посіли шосте місце і раділи цьому. Бо ж ми лише два роки, як тренуємося. Я не професійний тренер, я викладач фізичного виховання у Черкаському політехнічному технікумі. А дитячий тренер – це особлива професія, яка потребує наявності багатьох фахових навичок. Тому навіть минулий сезон був для нас досягненням. Цього сезону ми ставили перед собою мету хоча б підвестися на сходинку вище. Коли увійшли до фінальної четвірки вже цьому були раді. Бо в Дивізіон А вісім команд. Дві з них, що грали у фінальному турі для нас недосяжні (СДЮСШОР-5 і ДЮСШ-Нововолинськ – ред.). А ось п’ять команд приблизно рівні за своїми можливостями. Ми могли грати і боротися за місця з усіма. Обіграли у плей-оф Рівне з перевагою у три очки, пробилися до Топ-4. А коли вже пройшла ейфорія від цього, ми вже налаштовувалися на кожну гру і кожну хотіли виграти. Перша була з Дніпром, вони беззаперечні фаворити, але ми з ними гідно грали (44:59). Другу гру з Нововолинськом ми провалили (програли 51:59), могли зіграти краще. Не так, як хотілося, зіграли наші лідери. Але зробили висновки, налаштовувалися на суперництво з Бердянськом. Ця команда була нам по силах. На майданчику боротьба була рівною. Ми своєї мети досягли – важко, але виграли (70:63), дуже раді і щасливі. Для нас цей результат – значне досягнення. Складно стати медалістом, ще складніше – утримати цей рівень. Вже думаємо, як нам треба буде для цього працювати.
- Бронзові медалі надали дівчатам впевненості?
- Ми провели дуже складний сезон. Федерація нам поставила високу планку. Ми грали двічі на місяць, з роз’їздами. І фізично, і психологічно було складно налаштуватися на таку кількість ігор. Суперліга у нас в Черкасах вже давно закінчилася, а ми ще грали і грали. І тільки зараз повернулися до рідного міста. Важкий рік. На початку сезону було більше сил, наприкінці вже відчували, що видихаємося. Будемо працювати, щоб розподіляти сили рівномірно на усю дистанцію. Психологічно з дівчатами ще працювати і працювати. Бачу по тому, що вони виконують на тренуваннях – вони можуть грати краще. Але страх, невпевненість замикають їх у рамки. І гру вони не показують, на яку здатні. Ми хочемо підтягувати до рівня лідерів усіх гравців, щоб на майданчику усі були готові і завершити комбінацію, і зіграти, як слід. Не все виходить, але ми цього прагнемо.
- Ви нашкребли команду з того, що було, чи мали вибір?
- Черкаси начеб-то і велике місто, але зараз я розумію, що над відбором дітей треба працювати більш ретельно. Треба починати селекцію раніше, ніж ми почали. Дякую Михайлу Юрійовичу Бродському, це з його легкої руки у Черкасах почали піднімати жіночий баскетбол, почали дівчат вчити грати. Бо до цього було провалля. Усі дивуються, звідки ви взялися? А ми взялися фактично з нічого. Позбирали дітей знайомих, дівчат 2006-го року народження. І тому прийшли не ті, кого відбирали за швидкісно-силовими якостями, витривалістю, координацією тощо, а просто зібрали тих дітей, які захотіли грати у баскетбол. І навколо них і будувала роботу. А зараз вже я розумію, що для більш високого рівня гри треба дітей відбирати. Швидкість, сила – це основа, на якій потім будуєш техніку. Але зараз вже, звісно, команда є. І ми працюватимемо з тими дівчатами, які у ній грають. Ми вже здружилися, ми вже – колектив, завдання – зберегти їх усіх і розвивати їхні якості. А потім вже на наступному етапі будемо робити висновки, працювати так, як це треба, системно підходити до усього.
- Тепер, коли ви посіли призове місце, вже є що показати бажаючим грати у баскетбол.
- Так, першим завжди найважче. А зараз вже, коли нам вдалося, у Черкасах багато дівчат захочуть займатися. Для нас були створені усі умови – ми і їздили, і форма, і зал, м’ячі, інвентар. Усе, що треба, ми мали. Залишилося тільки бажання дітей, бажання батьків брати участь, допомагати у цьому процесі. І, звичайно ж, тренери. Проблему зараз бачу – взяли 2006, 2007-й роки, а 2008-й не взяли. Нема людей, які хотіли б фанатично цим займатися. Робота важка, не знаходяться такі фанати, і це проблема, я вважаю. Бо перший крок зроблено, і треба, щоб робота йшла системно. Але поки що не усе виходить, будемо над цим працювати.
- Добре, що Ви сповнені ентузіазму, але не усі такі.
- Це ж не тільки проблема Черкас. Це проблема тренерів в цілому в Україні. Бо зарплати скромні, роботи багато, і тренер – це не тільки тренер. Він і менеджер, адміністратор, займаєшся багатьма речами, які відволікають від основного завдання – підготовки дітей. Я не кажу, що треба брати приклад з Америки. Але чому б і ні? Там у кожній команді є тренери і з тактики, і з техніки, і з фізичної підготовки. Вже не кажу про організацію тренувального процесу. У нас одна людина займається багатьма, якщо не усіма справами. А якщо ще працюєш за сумісництвом – це взагалі, дуже велика проблема. Основна работа, або інша робота у якомусь моменті страждає, не усім це подобається. Ну, добре, що мені йдуть назустріч. Адміністрація технікуму розуміє, що я хочу розвиватися. І у нас же навчальний заклад. Ми сподіваємося, що хтось з дітей піде до нас вчитися, у технікум. Тому є певний взаємозв’язок. А так, важко, і я розумію тих людей, які не наважуються так працювати. У команді грає моя дитина (Аріна Фатнєва, найкраща захисниця чемпіонату – ред.). І коли я бралася за усе це – я розуміла – що це важко. Але було сильне бажання зробити це… заради неї, в принципі. А вже навколо неї зібралися діти, і тепер вже заради їх. Хочу, щоб баскетбол їм допоміг у житті. Зрозуміло, що не усі з них стануть спортсменками високого класу. Але багато хто з них просто гратимуть, судитимуть, викладатимуть фізвиховання, може будуть тренерами – на це я сподіваюся. А ще більше більше сподіваюся, що баскетбол з них зробить людей з гарними людськими якостями. Вони розумітимуть, що таке робота у команді, що таке робити щось через не можу, не хочу. Долати себе.
- У Вашої доньки гарні індивідуальні показники, Аріна увійшла до символічної п’ятірки чемпіонату.
- Показники гарні, але ми можемо грати ще краще. Треба працювати психологічно. Бо ще має місце невпевненість у собі, страх якийсь.
- Як кажуть, хто йде, той дійде.
- Сподіваюся. Цим дівчатам зараз по 13 років. У мене дві доньки – старша займалася танцями, я пожаліла її, здавалося, у баскетболі і травми, усе таке, не для дівчат заняття. А їй вже 24 роки і коли вона бере м’яч і починає грати, отримує від цього задоволення і каже – мама, а чому ти мене не навчила. І я розумію – кров – не вода. Треба відкривати дитині баскетбол – бо це чудова гра. Я хочу подякувати, користуючись нагодою, тим, хто нам дуже допоміг здобути медалі. Вийде по-баскетбольному – MVP і символічна п’ятірка. Низький уклін Президенту ФБУ Михайлові Бродському, Олександру Нагорному, президенту «Країни Баскетболії», директору БК Черкаські Мавпи Володимиру Гриценку, директору ТОВ Темп Олександру Згіблову, це наш спонсор «ВЕНЕТО-Черкаси», Василю Івлєву, тренеру-методисту, який мені дуже допоміг, Саушкіну Василю Івановичу – це просто викладач у школі №22, який «хворий» на баскетбол, готує дівчаток з самого першого класу і дуже нам допомагає, дуже. Ну і батьки, звісно. Дякую усім!
Джерело mavpabasket.com |