Сьогодні святкує свій день народження перший олімпійський чемпіон Черкащини Андрій Хіміч. Цей легендарний спортсмен став першим заслуженим майстром спорту СРСР на Черкащині та першим олімпійським чемпіоном з веслування. Саме Андрій Хіміч розпочав переможний шлях черкасців на світовій спортивній арені.

   Перші кроки

   Спортивний шлях майбутнього олімпійського чемпіона Андрія Хіміча розпочався у селі Макіївка (Чернігівщина). Народився він у великій родині, де окрім нього було ще шестеро дітей. Батько, Іван Васильович, працював у колгоспі конюхом, мати — Ксенія Костянтинівна доглядала дітей. Під час Голодомору з семи дітей у родині померли чотири.По смерті батька 1954 року Андрій виконував вдома всю чоловічу роботу: рубав дрова, косив сіно, заготовляв очерет для опалення хати, рибалив.

   «Пішки носив віники та рибу до Пирятина й Прилук на продаж, щоб було за що купити взуття та одяг. Було не легко. Але вибору також не було», — згадує Андрій Хіміч.

   Саме там, на річці Удай, Андрій Іванович робив свої перші кроки: вчився плавати, ходити на лижах та гребти на імпровізованому каное. Сьогодні спортсмен згадує це із теплою посмішкою на обличчі, адже саме рідному краю завдячує всіма своїми успіхами як на спортивній ниві, так і на життєвій.

   Надзвичайний потяг до фізкультури у Андрія Хіміча був з самого дитинства. До школи майбутній чемпіон ходив до сусіднього села Антонівка та щодня долав по шість кілометрів. Уже тоді Андрій демонстрував гарні результати, тому тодішній вчитель фізкультури Дмитро Масло постійно включав його до складу збірних команд школи. Юний спортсмен проявляв неабиякі здібності у легкій атлетиці, лижному спорті та був чемпіоном району на кількох дистанціях.

    Закінчивши школу, Андрій Хіміч без вагань вступив на факультет фізвиховання Черкаського педінституту.  З обранням професії йому допоміг друг сім’ї та тодішній ректор Черкаського державного педагогічного інституту – Олександр Тканко. Проте тоді ще він не знав, що його покликання – веслування. Спортивний старт Андрія Івановича перетнув на лижах. Навчався він під керівництвом викладача Олександра Костюкевича, який допоміг спортсменові освоєти шестивесельний ял.

   «Дід Мазай»

   Андрій Хіміч намагався підтримувати себе в гарній формі навіть у вільний час. На канікулах постійно бігав, робив вправи на  турніку та з гирями. Проаналізувавши щоденник його тренувань, можна констатувати, що тільки за зимовий період він подолав понад 200 км на лижах. Крім щоденних дворазовх тренувань з веслування, Андрій Хіміч пробігав 15-20 км. Саме так він готував на першу Спартакіаду України від Черкащини.Незважаючи на старання юного спортсмена, самотужки оволодіти технікою веслування йому одразу не вдалося.  Гріб веслом то злівого, то з правого борту та стояв у човні на колінах. Після старту на спартакіаді публіка, побачивши Хіміча в каное, на трибунах почався дружній регіт та вигуки: «Дід Мазай». Незважаючи на недосконалу техніку, Андрій Хіміч фінішував четвертим та потрапив до складу збірної України.

   «Спочатку не знав, як у ньому сидіти. Підкладав під коліна подушку, набиту тирсою. З нею поїхав і в Київ на спартакіаду. Лише там побачив, що треба гребти тільки з одного боку, а не з обох, як я це робив. Мене обзивали дідом Мазаєм. Та перестали сміятися, коли зайняв четверте місце», – пригадує Андрій Хіміч.

   Після того Андрій почав рівнятися на суперників, детально фіксував кожен рух та постійно удосконалював сівою майстерність. Через деякий час, отримавши перші золоті нагороди, Андрія Хіміча почали називати «Черкаське весло», адже він спромігся стати першим на всеукраїнських, а потім і на всесоюзних змаганнях. У 1959 році Хіміч став чемпіоном України, отримавши почесне звання майстра спорту СРСР.

   Тренування на воді починав ранньою весною. Прорубував ополонку, клав через неї дошку, на ній і гріб. Перед собою ставив дзеркальні двері шафи. За допомогою дзеркала копіював побачені в Києві рухи веслярів. Першим почав на тренуваннях використовувати кінокамеру.

   «Щоб виконати норматив майстра спорту, треба було подолати тисячу метрів за чотири хвилини 50 секунд. У півфіналі я був першим на фініші з результатом чотири хвилини 48 секунд. Але суддівська колегія не повірила кільком секундомірам і додала до мого результату ще хвилину. Фінал виграв із результатом чотири хвилини 50,2 секунди», – каже Хіміч.

  Перші тренерські кроки

   У серпні 1959 року спортсмен закінчив інститут і отримав направлення на роботу в Черкаську ДЮСШ. Слава тодішнього чемпіона йшла поперед нього. Групи Андрія Хіміча були переповнені, учні із захватом слухали молодого викладача та намагалися виконувати всі його вказавіки. Викладач був дуже прискіпливим до техніки веслування своїх юних підопічних. Навіть придбав камеру та фотографував учнів під час занняття, вночі проявляв фото, а на наступний день разом із підопічними розбирав рухи починаючих веслярів.

   Паралельно із викладацькою діяльністю, пан Хіміч продовжував готуватися до ХVII Олімпійських ігор 1960 року. Паралельно викладанню та тренуванням, спортсмен брав участь у різноманітних регіональних, всеукраїнських та закордонних змаганнях, де неодноразово підтверджував свій чемпіонський статус. Згодом Андрій Хіміч став членом Олімпійської збірної команди СРСР. На довгожданих ХVII Олімпійських іграх спортсмену так і не вдалося показати свої вміння. Андрій Хіміч був запасним. По поверненню додому учасника Олімпіади підвищили: перевели у Центральну Раду ДСТ «Авангард» тренером по греблі у Черкаській області. Проте весь час спортсмен не полишав наполегливих тренувань та готувався до ХVIIІ Олімпійських ігор 1964 року.

    Тоді фортуна таки посміхнулася спортсмену і він потрапив на ці змагання. Виступати йому довелося на каное-двійці у команді із спортсменом Степаном Ощепковим. Олімпійці швидко знайшли спільну мову та стали справжньою командою, що стало запорукою їхнього успіху на Олімпіаді. Із 12-ти стартувавши на озері Сагамі у місті Токіо, дует Хіміча-Ощепкова став золотим призером ХVIIІ Олімпійських ігор 1964 року. За перемогу отримав медаль «За трудову доблесть» і 1,5 тис. карбованців.

    «Із них вирахували 220 рублів податку. Добре, що в мене вже дитина була, а то ще більше забрали б», – додає чоловік.

    Олімпійське золото як поштовх

   По поверненню додому черкащани обрали олімпійського чемпіона Андрія Хіміча депутатом обласної ради та присвоїли звання заслуженого тренера України, яке пан Хіміч намагався виправдовувати до останнього дня своєї викладацької діяльності. Спортсмен, незважаючи на чемпіонське звання, тренувань не припинив. Навпаки, продовжував поповнювати арсенал своїх нагород. Згодом Андрій Хіміч став 4-разовим чемпіоном України. Спортсмен не бажав обмежуватися однією олімпійською нагородою та почав готуватися до наступної Олімпіади, яка мала відбутися у Мехіко у 1968 році. Проте потрапити туди Андрію Хімічу завадила недуга. Складний вибір між життям та спортом, спортсмен зробив на користь першого.

    Проте це не змогло погасити спортивний запал Хіміча. Спортсмен продовжив викладати та натхненно тренував своїх учнів, які були своєрідним його продовженням. Згодом, він став директором Черкаської спеціалізованої ДЮСШ з веслування на байдарках та каное ДСТ «Авангард». Подібна довіра стала для Андрія Хіміча своєрідною винагородою. Паралельно він тренував збірні команди УРСР та Радянського Союзу.

   Кар’єрна стежка

    У 1975 році за трирічним контрактом працював в Народній республіці Болгарії тренером збірної команди з веслування на байдарках і каное, де за розвиток спорту та Олімпійського руху Болгарії був відзначений медаллю «За особливі заслуги».

     У 1979 році повернувся на посаду директора Черкаської ДЮСШ з веслування ДСТ «Авангард». Завершивши спортивну кар’єру, він організував та успішно керував цією спортивною школою олімпійського резерву, обладнав перший зимовий веслувальний басейн, зібрав навколо себе тренерів-однодумців, котрі готували спортсменів олімпійського резерву.

    «Тепер багато моїх досягнень в минулому, але воно для мене незабутнє. І за все це я вдячний спорту, який подарував мені здоров'я, наснагу, здатність бачити найкраще, що є в житті, в людях, спроможність боротися з перешкодами і негараздами і знаходити сили та удачу, щоб виходити переможцем. Великий спорт – це важка робота. Але не всі приходять у велике спортивне життя. Та займатися спортом повинен кожен, для них він повинен стати стимулом життя», – ділиться Андрій Хіміч, веслувальник.

    У жовтні 1985 року за запрошенням керівника Чорнобаївського району переїхав в смт. Чорнобай, де працював тренером секції веслування при колгоспі «Заповіт Ілліча». У 1998 році вийшов на пенсію та отримав медаль «Ветеран праці».

    «Що спонукало покинути Черкаси і переїхати в Чорнобай? Я все той же сільський хлопець. Виріс на лоні природи, полюбив селянську працю змалку, чисте повітря, простір. Захотілося поближче до села. А тут цікава людина, голова місцевого колгоспу Семен Пхіденко настійно запрошував до себе, де збудував чудовий палац спорту, стадіон і водоймище – для веслувальників роздолля. Створив свою спортшколу. Ось я і "клюнув", як кажуть. Залишив Черкаси, переїхав сюди. Люди чудові. В селищі багато перспективних дітей, з ними тільки працюй. До мене потяглася юнь. Спливли роки – і тепер в збірних області є і мої вихованці. Звичайно, зараз дуже скрутно жити. Допомагає агрофірма на чолі з нинішнім головою Анатолієм Івановичем Романенком. Доглядаю за невеличким господарством, маю городину біля хати», – додає чоловік.

    Нині черкаський підкорювач вод Андрій Хіміч на заслуженому відпочинку, проте й надалі активно займається громадською роботою та не полишає спортивної діяльності.

   Досягнення та відзнаки Андрія Хіміча 
1964 рік – Олімпійський чемпіон з веслування на каное (м. Токіо, Японія);
1964 рік – відзначений медаллю «За трудову доблесть»;
1964 рік – присвоєно спортивне звання «Заслужений майстер спорту СРСР»;
1978 рік – відзначений республікою Болгарія медаллю «За особливі заслуги»;
1998 рік – відзначений медаллю «Ветеран праці»;
2000 рік – відзначений почесним званням «Почесний громадянин с. Руська Поляна»;
2007 рік – відзначений почесним званням «Почесний громадянин смт. Чорнобай»;

2013 рік – відзначений почесним званням «Почесний громадин громадянин Черкас».