Його обличчя знайоме багатьом черкащанам, його знають по імені всі, хто хоч раз був на бойових турнірах нашого міста, плакати та білборди із його кам’яним пресом, сталевими кулаками та вовчим поглядом висять від Дахнівки до аеропорту «Черкаси»…

Не співак, не танцюрист, і навіть не політик, а спортсмен – Дональд Парфе – багаторазовий призер чемпіонату Європи та переможець всеукраїнських та міжнародних турнірів зі змішаних єдиноборств, громадянин Камеруна, який прославився в Україні. І він впевнений, що здоров’я і сила зараз в тренді. Яке воно, життя «черкаського Майка Тайсона»?

- Останній раз ми з тобою бачились на всеукраїнскому турнірі по ММА (змішані єдиноборства), що відбувся 12 вересня в клубі “Reflection”. Ти переміг противника тоді. Твій тренер сказав, що ти збираєшся на важливий бій до Хорватії. Ти вже приїхав, чи ще тільки плануєш їхати?
- Ні, з Хорватією вже все закінчено. Так склалися обставини, що мені не встигли відкрити візу, оскільки в мого суперника постійно змінювались плани.

– Зі скількох років ти займаєшся спортом? Як взагалі прийшов у бокс?
– В спорт я прийшов у віці 3 років. Спочатку я грав у футбол, але важливу роль в процесі мого формування зіграв батько – він теж боксер. В мене вся сім’я спортивна – мама волейболістка. Тому вони принагідно дивляться мої виступи, але не можу сказати, що занадто хвилюються. Вони вже звикли до спорту.

– Велика в тебе родина? Як часто ви бачитесь?
– Нас в сім’ї 5. Останній раз я бачив своїх рідних 10 місяців тому, але ми стабільно спілкуємося по скапу, телефону.

– В Україну ти приїхав як студент, чи по робочій візі, щоб безпосередньо займатися боксом?
– Як студент. Але в цей же час я почав займатися карате, я знав, чого хочу – те, що я зараз маю, спорт ММА , тому почав далі шукати. І от вже 4 роки я в ММА.

– Дональд, ти вже досить довгий час живеш в Україні, звик вже до постійної уваги людей. І не завжди така увага має позитивний характер. Скажи, чи виникали в тебе в Україні проблеми із тим, щоб потрапити до спорту саме через колір шкіри?
– Мені дуже пощастило з командою, всі вони дуже хороші і розумні люди. Із самого початку вони до мене позитивно віднеслись, і ніколи в нас не було ніяких конфліктів. Чого не можу сказати про людей, які мені зустрічались на вулиці. Було всякого. Але не довго, коли моє обличчя почали впізнавати, то навіть расисти, які з радістю поцькували б якогось темношкірого, тепер мовчать. Я адекватна людина, і звичайно ніколи б не став бити якусь людину на вулиці, але все ж таки вони бояться. Хоча, це добре, звичайно (сміється).

– Як ти потрапив в ММА? Як тебе запросили?
– Це дуже-дуже довга історія. Дозволь мені її не розповідати (сміється).

– Добре. Тоді скажи, поза рингом ти зі своїми суперниками товаришуєш? Чи ви вороги і до, і після? 
– В мене все нормально, я ні з ким ніколи не заводився. Але це взагалі дуже індивідуально у кожного, дивлячись, який менталітет, який характер у людини. Я вважаю, що в кожного спортсмена мають бути мізки, він повинен думати головою, бо в спорті повинна бути дисципліна. Спорт – це спорт, а після спорту ми все ж залишаємось братами і сестрами.

– Як часто ти тренуєшся? По скільки годин в тиждень?
– Мінімум по 26 годин в тиждень, але це все залежить від серйозності бою, до якого я готуюсь.

– Ти маєш якийсь раціон харчування? Є в тебе особлива дієта?
– Дуже багато всього не їм. Хоча в Україні це робити важко. Коли я в магазині, то це трагедія бо я читаю, що входить до складу, і дуже рідко знаходжу те, що мені підходить. Навіть коли в мене був День народження, я дивився на святковий стіл, і розумів, що майже нічого мені не можна їсти. Я їв філе курятини і салат із овочів, пив томатний сік.

– Що для тебе головне в житті, спорт чи сім’я?
– Це різні речі, я про них навіть не можу одночасно говорити. Спорт – це бізнес, сім’я – сім’я. Це все невід’ємні частини мого життя. І це не моє бути разом, у кожного з цих пунктів своє місце.

– Твоя дружина Юля завжди супроводжує тебе на всіх боях в Черкасах. Вона дуже хвилюється?
– Вона знає, що все буде добре. Поки вона в мене вірить – доти все буде добре. В нас росте донька, яку ми теж обов’язково віддамо до спорту. Вона сама вирішить, до якого, коли підросте. Але спорт – це здоров’я, тому навіть не обговорюється.

– Розкажи, як ти познайомився із Юльою?
– Це теж одна із довгих історій (сміється). Я кілька разів намагався з нею познайомитись, але вона всяко мене уникала. Якось ми разом їхали в одній маршрутці, я до неї підійшов, і тут їй не було куди діватись. Вона навчалась в ЧГТУ, я теж. Я напросився на чай в гуртожитку, так і закрутилось…

– У тебе є спонсор?
– Ні, в мене був спонсор, але ми розійшлись. Зараз важко знайти спонсора, хоча мені він треба, бо боїв зараз дуже багато, і без спонсора важко.

– Хто зі спортсменів для тебе є взірцем для наслідування?
– Хороше питання. Є дуже багато бійців ідеальних, є багато хороших, є такі, що не дуже. І мені дуже багато бійців подобається, але я ніколи ні до кого себе не рівняв, і ніколи ні на кого не хотів бути схожим.

– Як проводиш свої вихідні, і чим плануєш зайнятися на так званій "пенсії", адже спортсмен – це не на все життя?
– Вихідні проводжу одноманітно, або їдемо усією сім’єю до батьків моєї дівчини (вони живуть у Смілі), або сплю (сміється). А щодо пенсії, то тут все просто – бачу себе лише в ролі тренера. Вже зараз активно набираю групи людей, як хлопців так і дівчат, і вчу самообороні.

Інформує: infomist.ck.ua