Колишній пауерліфтер розповів, як тренажерний зал заманив його із провінції в обласний центр, як 15 кілограмів не вистачило, щоб отримати Майстра спорту, як легендарний  американський спортсмен мотивує відвідувачів його залу, та, як брудні методи конкурентів допомагають його клубу ставати ще кращим.

«Повертаюся в гуртожиток вже поночі, а друзі гуляють, відпочивають, у мене ж часу на це все не було…»  

– Коли розпочалося твоє захоплення спортом?

– Я почав займатися спортом ще з 12 років. Тоді я вперше пішов в тренажерний зал. На це мене, як і багатьох інших, надихнули актори кіно: Шварценеггер, ван Дамм. У тому залі, що був у мене не далеко від дому, займалися в основному місцеві бандити, старші за мене років на 10. Пам’ятаю, перед тим, як я почав ходити в зал, його хтось підпалив: вкинули факел на горище, а там були легкозаймисті речовини. От там все й згоріло. Спочатку я ходив туди, щоб допомагати з ремонтом. Першого мого тренара звали Сергій. Він постійно їздив в Київ, щоб купляти там спеціальні журнали про спорт. «Флекс», «Сила и красота» – як зараз пам’ятаю. Спочатку тільки на картинки дивився, а потім вже і читати почав (сміється). Там я довгенько займався, але пройшло 2-3 роки, а жодного результату не було. Я тільки ріс у висоту, а вагу не міг набрати. Старші всі питали, для чого я займаюсь, якщо нічого не виходить все рівно. Я навіть подумував, щоб покинуть цю справу, але все ж продовжив займатися, бо мені це просто підіймало настрій.

– Тож спорт захопив тебе настільки, що ти вирішив вступити на фізкультурний факультет?

– Після 9 класу я пішов у Золотоніський технікум ветеринарної медицини. Ходив кожного дня пішки, на 4 кілометри. Грошей тоді не було, а в технікумі була можливість отримувати стипендію. До речі, на той час в мене нарешті відбулися зрушення у вазі: я важив вже 105 кілограмів. Займатися в залі продовжував.  У Золотоноші став директором саморобного залу. Після технікуму треба було продовжувати навчання в Білій Церкві, але я подумав, та нафіг воно мені треба, якщо ця справа мене не цікавить? У цей час я вже 3 рази на тиждень їздив в Черкаси займатися пауерліфтингом. Мене там вразив зал наскільки, що я вже нікуди не хотів, крім Черкас. Вирішив вступати на фізкультурний (ЧНУ ім.. Б. Хмельницького – ред.). Правда, пауерліфтингом я займався недовго. Це такий вид спорту, де треба робити лише 3 вправи: присідання зі штангою, жим лежачи і станову тягу. М’язи тренуються лише для цих вправ, якщо ти робиш ще щось – це вже перетренування. Якраз це мені і не подобалося.

– Паралельно з навчанням ти розпочав працювати тренером в черкаських залах. Кілька слів про це. 

– Так, мені запропонували роботу в «Атлантісі». Туди ходили займатися «серйозні» люди, адже в той час заняття коштували 600-800 гривень за місяць. Спочатку сильно хвилювався. Тим більш клієнти різні були. От приходила одна жінка на заняття і постійно ходила туди-сюди коридорами залу. Після навчання регулярно ішов на роботу. Деякий час, звичайно, трохи прикро було: повертаюся в гуртожиток вже поночі, а друзі  на лавках гуляють, відпочивають, у мене ж часу на це все не було. Але я не шкодував ніколи про роботу. У зал приходили освічені люди, робота там додала мені комунікабельності. Там я завжди спілкувався з хорошими людьми, а не з якимось «бидлом», з яким доводиться мати справу в деяких інших професіях.

«У «Акваріумі» бачив Яценюка і Кричевського»

– Розкажи про свої спортивні досягнення.

 – Пауерліфтинг я не любив, але виступати мене змушували на факультеті. Мій найкращий виступ був на обласних змаганнях, я тоді навчався на 2-му курсі. Це були змагання в категорії 125 +, мене було 140 кілограмів. Добре виступив. 315 кілограмів я «присів», 210 «пожав». Загалом до звання Майстра спорту в сумі не вистачило всього 15 кілограмів. Після цього я вирішив прощатися із пауерліфтингом, бо сам хотів займатися бодібілдингом.

 – Як складалося життя після закінчення університету?

– Я півроку працював в черкаському клубі «Матрікс». Залишивши цю роботу, я відгукнувся на пропозицію друзів, які жили в Києві, і переїхав в столицю. Вже там я пішов у зал «Акваріум» – це один з перших залів у Києві. Там влаштувався на стажування. Місяць ходив туди, як на пари. Багато всього нового дізнався. Вперше за довгий час було таке, що я боявся, що можу щось не знати. Іншими словами, рівень там височенний. До речі, поки ходив туди, бачив Яценюка і Гаріка Кричевського – вони займалися в «Акваріумі». Так-от після навчання був дуже складний екзамен, за підсумками якого я увійшов у п’ятірку, але нікого з нас на роботу не взяли. Тим не менш, там я отримав безцінний досвід. Далі був «Спортленд». Там на 700 квадратних метрів залу було 15 тренерів, між якими існувала серйозна конкуренція. Робота там навчила виживати. Зі мною працював хлопець, який в місяць заробляв 15-20 тисяч гривень. До нього приходила купа людей, а вся його робота – слова типу: ти піднімай ноги, ти присідай. От і все, що він робив. Після цього я зрозумів, що навіть в елітних залах можуть працювати неякісно і неефективно і можуть бути зовсім не зацікавлені в результаті.

Із часом нам почали затримувати зарплату. Виявилось, що гроші, які заробили тренери, і мали йти нам на зарплату, насправді перераховувалися на будівництво іншого залу. Грошей навіть на їжу не було. Всі тренери бігали через дорогу від клубу, до бабусі-продавчині, в якої купляли кефір і лаваш. Мабуть, зробили ми з неї мільйонерку (сміється).

– Що змусило повернутися в Черкаси?

– Щовихідних я їздив в Черкаси: пограти в баскетбол. Там і познайомився з майбутньою дружиною, Танею. Мені якраз віддали зарплату за 3 місяці, так і весілля зіграли. Деякий час працював продавцем-консультантом, там навіть часу на обід не давали. Потім пішов в зал в «Дніпро Плазу». Там рік працював.

– Коли з’явилася мрія про власний зал?

– Та, мабуть, у всіх, хто займається в «тренажерці» є мрія про власний зал. Мати власну справу хотілося давно. Думав, оце якби був власний фітнес-клуб, це була б не робота, а задоволення. Є така історія: колись на парі з психології нам треба було зробити візуалізацію, тобто намалювати те, як ти бачиш власне майбутнє. Тоді я намалював поряд із собою дружину, фітнес-клуб і пальми. Пізніше це знадобилося, коли я створював емблему для залу. На логотипі – дівчина і чоловік. Це означає, що зал для всіх, для всієї родини, а не лише для накачаний мужиків.

– Хто допоміг тобі в реалізації цієї мрії? Наскільки важко в Черкасах розпочати власну справу?  

– Після того, як я загорівся планами про власну справу, мене підтримала дружина, яка зараз мені у всьому допомагає. Я читав різні бізнес-плани, довго вибирав місце, обдумував дизайн, адже відразу для себе вирішив, що зал має бути особливим. Звичайно, власна справа – це завжди важко. Завжди є недоброзичливі конкуренти, які відразу після відкриття нашого клуба почали розповсюджувати про нас різну нісенітницю. Але це лише зробило наш зал кращим. Говорили, що в нас мало тренажерів – ми купили більше, казали, що гуми немає на підлозі – ми і її купили, говорили, що мінус залу у прозорих вікнах, ми їх затонували (сміється).

– Чому саме Маямі? Звідки така любов до сонячного американського міста?

– Інтер’єр та назва клубу повністю передають мої інтереси. Я давно цікавлюсь хіп-хоп культурою, я вболіваю за баскетбольний клуб НБА «Маямі Хіт» з тих часів, як там грали О’Нілл і Уейд. Двейн Уейд взагалі мій улюблений гравець. Якщо придивитися до інтер’єру, то можна помітити, що намальований діджей якраз у футболці Двейна.

«Головне, що необхідно для успіху – це просто робити свою роботу і робити її максимально якісно»

– У чому фішка твого залу? За рахунок чого збираєшся виграти конкуренцію у інших спортивних клубів міста?

 – Я від самого початку знав, що мій майбутній клуб має бути оригінальним, особливим і не схожим на інші. Більшість клубів – одного типу: стіни і тренажери. Тому я й захотів робити все в стилі Маямі. На цьому місці колись були пісок і вода, тому зал так і оформлений. У людей має складатися враження, що вони займаються на пляжі. Малюнки на стінах оживляють зал. Тут є позитивні Кай Грін і Роні Коулмен, є Сі Ті Флетчер, який ніби каже тобі: давай, зроби ще один «підхід». Тут є мотивуючи написи: «No Pain No Gain», «Shut Up And Train». Тренажери у нас із підсвіткою. Одні – із синьої, вони мають асоціюватися із океаном, інші – із зеленою – це колір пальм. Місце розташування – теж важливо. Ми невипадково вибрали «спальний район», тут немає інших клубів – це нам вигідно. Та все ж головне, що необхідно для успіху – це просто робити свою роботу і робити її максимально якісно.

– Чому ти вибрав для себе саме пауерліфтинг і бодібілдинг? Чому, наприклад, не футбол?

– Коли футболіст іде вулицею по ньому важко зрозуміти, що він саме футболіст. Коли ж ти займаєшся в тренажерному залі – це помітно всім. От, наприклад, як казав Сі Ті Флетчер: «Мені подобається бути здоровенним чуваком. Коли я йду вулицею, діти питають у своїх матусь, що то за величезний дядько» (сміється). Крім всього, я просто люблю тримати себе у формі. Фізична активність кожного дня – тоді ти завжди в тонусі.

«Раніше було модно «бухать», а зараз – ходити в зал»  

– Останнім часом здоровий спосіб життя і заняття в тренажерних залах стали популярними, особливо в молоді. Як думаєш, з чим це пов’язано?

– Мабуть, мода така. Раніше було модно «бухать», а зараз – ходити в зал. Це добре. Чого так? Важко сказати. Може, набридло людям пити, або ж культура нарешті вийшла на новий рівень. Я думаю, сприяє цьому і поява номінації «Менс фізік», коли спортсмени показують лише торс. Люди бачать це і розуміють, що це доступно, кожен може досягти таких результатів. Ця іде в маси. Раніше, як було, ти або алкаш, або спортсмен. Зараз з’явився легкий фітнес, багато гарних, «підтягнутих» людей – це іде, як приклад. Крім всього, в Черкасах багато пляжів, люди готуються до літа.

 Джерело: infomist.ck.ua