У свій час ця людина досягла неабияких вершин у кінному спорті. Будучи на піку своєї спортивної кар’єри з сідла його «викинула» травма. Але це не завадило йому лишитися у цьому виді спорту та досягати нових вершин уже у якості тренера. Наразі Андрій Петров є головним тренером збірної України із кінного спорту. «Черкаському спорту» вдалося розпитати головного тренера країни про розвиток кінного спорту на Черкащині та про перспективи наших спортсменів на міжнародній арені. 

 

- Андрію, розкажіть, як Ви потрапили до кінного спорту?

- Якщо чесно, то у свій час начитався книг про мушкетерів, пройнявся ними. У дитинстві навіть мріяв стати мушкетером. А до кінного спорту потрапив завдяки своєму другові, разом з яким записався у кінно-спортивну секцію. Ось так із 1970 року у мому житті і з’явився кінний спорт, який по цей день є частинкою отієї дитячої мушкетерської мрії.

 

- Будучи професійним спортсменом, у яких змаганнях Вам доводилось брати участь?

- Насправді, мав дуже не погані досягнення у цьому виді спорту. Регулярно брав участь у різноманітних чемпіонатах України, кубках України. А в 9-ть років я вже був в олімпійському резерві збірної СРСР, що було дуже почесно для мене, думаю, як і для будь-якого спортсмена. Але, мабуть, просто не судилося. Спортивна кар’єра закінчилася буквально на самому піку свого розвитку, розквіту. Це було неочікувано як для мене, так і для інших. Причиною цього стала елементарна необережність. Я порушив норми безпеки, впав і отримав травму, яка поставила крапку на моїй кар’єрі спортсмена. Лікарі просто заборонили мені професійно займатися цим спортом.

 

- Чому лишилися у кінному спорті?

- Мабуть тому, що дуже люблю цей спорт. Після травми я знайшов сили зібратися. Вступив до інституту фізкультури, а по закінченню вирішив, що кінний спорт – це моє покликання. Ось тоді і розпочав тренерську діяльність.

 

- Як Вам теперішній кінний спорт?

- Можу сказати, що цей спорт почав активно розвиватися за останні десять років. Але, ви знаєте, мені сьогодні не подобається вседозволеність, яка панує у спортивних колах. Коли я був спортсменом, то кінний спорт – це була дисципліна та відповідальність. Перед нами ставили серйозні задачі і ми були дуже вимогливими до себе, чого, як на мене, іноді не вистачає теперішнім спортсменам. Але тоді нами опікувались і нас керували, коні були державні, що значною мірою і впливало на ставлення до цього спорту. А зараз цей спорт є більш приватним, ніж державним, адже ним займаються лише ті, хто мають на це кошти. Ось тому і виходить, що зараз цим спортом більше керують підприємці, а не професіонали.

 

- Що можете сказати про черкаський кінно-спортивний рух?

- Загалом, на Черкащині кінний спорт почав з’являтися років 15-ть тому. Зараз, окрім Жашківського комплексу, наявна кінно-спортивна база в Умані, де є хороші спеціалісти. Знаю, що в Черкасах існує також комлекс «Колос». Взагалі на Черкащині проживає дуже багато небайдужих до кінного спорту людей. Наразі, саме тут проживає низка провідних підприємців, які займаються цим видом спорту та продають коней всеукраїнським та закордонним спортивним закладам.   

 

- На Вашу думку, чи є перспектива у черкаських спортсменів увійти до складу української збірної та досягати там результатів?

- Однозначно і ось так одразу сказати щось важко. Звісно, перспектива є і досить не погана. Питання у тому чи стабільна, адже все вирішує фінансова складова. Зараз основу збірної становлять спортсмени з інших міст України, але до їх складу входять спортсмени, які представляють ваш «Уманьавтодор», зокрема Андрій Лапигін та Анна Гапонова.

 

- Чого не вистачає українському кінному спорту для досягнення найвищих нагород?

- Я вам скажу, що головна проблема – фінансування. Я тренер збірної, збори фінансуються з держави і цих коштів не вистачає. Саме тоді, коли спортсмени виходять на рівень збірних команд, беруть участь у серйозних міжнародних змаганнях, то їх фінансує держава. Але все інше тримається на коштах приватних осіб. Зокрема, за приватний кошт проходять такі турніри, як: Кубок Дарлінга, Кубок Президента ФКСУ, Кубок міста Києва, Кубок Президента України – все це відбувається за приватні кошти. Тому знову ж таки, сказати щось важко, адже все вирішується від рівня фінансування.

 

- Розкрийте секрет, чи є у Вас улюбленці серед спортсменів?

- У мене син займається кінним спортом в категорії юнаків. Окрім нього в мене немає симпатій та улюбленців. Я дивлюся турніри, спостерігаю за тим, як виступає пара, оцінюю її виступ на міжнародному рівні, щоб визначити чи зможе вона підсилити збірну. Наразі працюю над формуванням збірної команди України. Звичайно, є дуже цікаві спортсмени, але фаворитів я не маю.

 

- Ви самотужки тренуєте сина?

- До недавна, його тренував я. Але зараз перестав займатися цією «брудною» справою. Ви запитаєте чому і я скажу. Син просто перестав мене слухати. На заняттях почав більше сприймати мене як батька, а не тренера. В одне вухо влітає, в інше вилітає. Зараз якраз приїхав мій товариш з Європи, де 12-ть років працював тренером. І я передав сина під його пильне керівництво. Про що не жалкую.

 

- На Вашу думку, що потрібно для того, щоб кінь і вершник знайшли спільну мову?

- На моїй пам’яті  бувало багато випадків, що є хороший кінь, проте потрапляє він до невмілого вершника,який просто напросто не може ним керувати. А буває і навпаки – посередня кобила потрапляє до рук хорошого наїзника і вони разом демонструють гарний результат, досягають успіху. Коні, як і люди, бувають різних темпераментів: сангвініки, холерики, флегматики. Тобто правильний підхід до коня є запорукою успіху будь-якої спортивної пари.