Успішна людина успішна в усьому. Ця стара істина не губить своєї актуальності, і цілком може описати життя багаторазового чемпіона світу, володаря недосяжного рекорду і славетного черкасця – Володимира Іваненка.
Свій шлях у спорті він починав майже наосліп, адже пауерліфтинг на той час був нерозвинутим. Але Володимир на ділі доказав, що головне – бажання. Відтак він досяг найвищих вершин у пауерліфтингу і навіть залишив за собою право будти рекордсменом. Світовий рекорд Володимира Іваненка ще не й досі не побито. На той час він виступав у ваговій категорії 110 кг, так 10 років рекорд був недосяжним для бажаючих його побити. А потім змінили вагові категорії спортсменів, і офіційно побити рекорд Іваненка вже стало неможливо. Про це і не тільки «Черкаський спорт» запитав у рекордсмена.
В часи, коли ви починали зі спортом, пауерліфтинг не був розвинутим видом спорту. Чому ви обрали саме його?
Спочатку я прийшов у пауерліфтинг, а потім він з’явився у Радянському союзі (сміється). Серед молоді тоді було модно тренуватися і бути атлетичним. А мені завжди імпонували сильні люди. Я з дитинства вирізав картинки та фотографії атлетів, штангістів та борців і вклеював у зошит. Але я – син воєнного. Ми жили у військових містечках, і не було можливості відвідувати спортивні секції. А коли батько завершив військову службу, ми повернулися на його батьківщину у Корсунь-Шевченківське. Там у школі я і почав перші тренування. Не було умов і необхідної літератури, але я мріяв стати спортсменом, мати світову славу і робити рекорди, не маючи уяви як це зробити. Я просив у вчителя фізкультури штангу і просто її підіймав, без усіляких систем. Після закінчення школи, до Корсуня приїхав один парубок, в нього батько також був військовим, так ось він, зібравши групу однодумців, створив символічний зал у роздягальні стадіону. Ми все робили своїми силами. Я на той момент працював помічником зварювальника на зводі, то там і майстрував грифи та лави, перекидав через огорожу, а хлопці забирали і несли все у зал. Так і почали тренуватись. І я дуже швидко почав міцнішати, а коли приходять перші результати, то це неймовірно окриляє і відчуваєш, що можеш все. Батьки мене підтримували в моєму виборі. Тим паче, що заняття спортом займали весь мій вільний час, і мені не було часу, щоб втрапити у якусь історію. А з моїм характером на той час це було можливо.
До речі батько мій – дуже сильна людина. Як морально, так і фізично. Не маючи за плечима тренувальних років, гирю 32 кг у ривку міг підняти 250 разів. Я не знаю, чи усі хлопці, які постійно тренуються можуть зробити це бодай 100 разів. Так що можна сказати, що сила у мені на генетичному рівні.
А спортивні гени якось проявляються у вашої доньки?
Вона спочатку займалася художньою гімнастикою у Інни Малюги, це легендарний тренер. А потім вирішили податися у бальні танці. Але з її партнером трапилася якась ситуація, що він кинув танці. Тоді вона і почала тренування у великому тенісі. Але все це проходило у дитинстві, коли ж прийшов час університету, то вона себе повністю присвятила навчанню. Спочатку навчалась у Франції, потім - на Мальті. Вона – магістр вищої юридичної школи.
Іваненко встановлює світовий реконд, якого так ніхто і не зумів побити!
Ваш батько – військовій, а чи не пробували ви йти його шляхом?
Звичайно, як і всі нормальні радянські хлопці, я служив у армії (сміється). Відслужив 2 роки і, коли повернувся у Корсунь, мав визначатися з майбутнім. Мати кликала мене у Ленінград, вона родом звідти. А я зробив свій вибір – Черкаський педагогічний університет, факультет фізичної культури.
Сьогодні добре бути спортсменом, адже маєш доступ до будь-якої інформації стосовно тренувань і харчування. У свої часи, звідки ви брали поради?
У нас була своєрідна Біблія, це книга «Атлетизм» автори Тенно і Сорокін. Я вважаю, що і зараз, і з усього навалу інформації, для починаючих кращої літератури немає. Там є уся інформація стосовно впав, техніки виконання і складання комплексів, планування навантажень. Але деякі речі з книги навчити важко, тож все інші знання доповнювалися з власного досвіду у процесі тренування, коли починаєш відчувати своє тіло. Якщо говорити про харчування, то на той час було правило – чим більше тим краще. Штучного спортивного харчування не було. Звичайно, ми чули про білкові формули, то ж змішували творог, молоко, яйця, сметану.
А як готували себе до змагань?
До всього підходив раціонально. По-перше, десь за місяць до змагань переставав займатись з великою вагою, щоб дати можливість м’язам відпочити і відновитись. За день до самих змагань я завжди відчував збудження, не міг сидіти на місці і гуляв по місту. Ввечері було важко заснути, бувало, що лежав до 4 ранку без сну, а потім вставав і починав присідати і робити інші вправи. . Але знайомі боксери підказали найдієвіший метод, як заснути, якщо організм збуджений, - теплий душ і стакан теплого сухого вина. Перед самим змаганнями з’їдав обов’язково щось солодке. Я дізнався декілька правил тренування. Одне з них – інтуїція. Треба навчитись слухати своє тіло, і зрозуміти різницю між «не хочу» і «не можу». Коли я цьому навчився, тоді і прийшли мої найбільші спортивні досягнення.
Маючи такий досвід за плечима ви з легкістю можете бути тренером
Мабуть, я не народжений педагогом. Маю два своїх учня – Олексій Назаренко і Сергій Гречкосій. Були спроби з школою пауерліфтингу. Я сам тренувався с хлопцями, адже ніщо так не надихає, як особистий приклад. Але коли я закінчив кар’єру і перестав активно тренуватись, то школа втратила актуальність.
Чи займались після того, як пішли зі спорту?
Ітити зі спорту не було легко, але далися у знаки всі мої травми. Насправді, їх у мене було безліч. У пауерліфтинг я прийшов після 10 років заняття самбо і дзюдо, де декілька разів серйозно рвав плечі, а у армії отримав серйозну травму спини. Думаю, що якби не мої травмування, то результати у спорті були б набагато вищі. По закінченню кар’єри з’явився якийсь вакуум, до того ж енергії багато, а я не звик сидіти без діла. Активно займався політичною діяльністю і навчанням. Я закінчив Академію внутрішніх справ і, як і моя дочка, маю диплом юриста.