До вашої уваги інтерв’ю із черкаською танцівницею та хореографом зразкового колективу сучасної хореографії «Імпульс» – Оленою Воропай.

- Олено, розкажіть, що спонукало вас зайнятися танцями?

- Коли я була маленькою, мама-хореограф брала мене на свої тренування. Мене зачаровували танцювальні рухи, музика, гарні костюми, але пов’язувати з цим своє майбутнє я не планувала, бо займалася художньою гімнастикою. Та, коли спробувала себе в танцювальному спорті, зрозуміла, що це і є моє справжнє покликання, та обрала собі професію хореографа. У мне дві вищі освіти. Перша – це балетмейстер-постановник сучасних форм танцю. Також, диплом практичного психолога. Обрала саме цю додаткову спеціальність, бо дуже хочеться правильно виховувати дітей, що б не травмувати їхню психіку і організовувати тренування таким чином, щоб вихованці займалися із задоволенням і досягали високих результатів.

- У якоми стилі Ви танцюєте?

- Загалом я професіонал у стилі диско. Це мій улюблений стиль, і, напевно, саме тому досягла у ньому максимуму – стала чемпіонкою світу у стилі диско. Але я постійно випробовую себе в інших стилях, адже світ сучасної хореографії такий різноманітний! Наполегливі заняття хіп-хопом принесли мені звання «віце-чемпіонки світу». А зараз мене дуже цікавить контемп, також із задоволенням відкриваю для себе новий стиль – джаз-фанк. Творчим експериментом вважаю для себе захоплення і заняття бальними танцями. Завжди прагну досягти досконалості, тож намагаюся брати інформацію з різних джерел.

- Аби мали можливість станцювати з якоюсь зіркою, кого обрали б?

- Напевно, але я просто мрію станцювати на «великій» сцені, взяти участь у хореографічній виставі чи мюзиклі високого професійного рівня. Мені неодноразово надходили цікаві пропозиції та якщо я поїду працювати у якомусь проекті, то без мене залишаться учні.

- А ви не пробували зреалізувати свою мрію про хореографічну виставу зі своїми вихованцями?

- У минулому році у нас була вистава «Маленький принц» і про неї були досить гарні відгуки. Опісля – хореографічна інсценізація під назвою «Королівство кривих дзеркал». Історія про дівчинку-підлітка, яка, намагаючись вижити в сучасному шаленому світі, наробила багато помилок. Коли агресивність доводить її до певної межі, вона змушена зупинитися і задуматися. І ось вона потрапляє у королівство кривих дзеркал, де з нею відбуваються різні дива. Тема дещо філософська, та ми хотіли довести, що доброта дійсно в спромозі змінити світ, і допомогти відчути всі барви життя.

- Чи важко поставити хореографічну виставу?

- Постановка – це така цікава річ, ідея може прийти швидко чи повільно, все залежить від натхнення, від внутрішнього світу. Буває, що я «вижимаю» із себе постановку, а буває, що композиція народжується легко і швидко, як то кажуть на одному диханні. Проте! Навіть якщо і буде все ідеально, завжди можна знайти привід для критики. Я взагалі вважаю, що самокритика – це рушій до самовдосконалення. Якщо критикує хтось сторонній це добре, але, як і будь-яку творчу людину, їх зауваження мене ранять. Але я до цього ставлюся добре, бо є привід замислитися. Неприємно, коли людей взагалі ніяк не зачіпає результат твоєї праці.

- Чи часто доводилося жертвувати своїми амбіціями заради вихованців?

- Звичайно.Я постійно працюю, підтримую свій рівень як танцівника-виконавця, самовдосконалююсь, і все ж маю одне «але» – це мої вихованці. Мені неодноразово надходили цікаві пропозиції та якщо я поїду працювати у якомусь проекті, то без мене залишаться учні. Отже питання: «Чи їхати мені у столицю і будувати своє майбутнє, чи залишитися з дітьми і піднімати їх», – поки що залишається відкритим.

- Дітей якого віку Ви вчите танцювати?

- Я, насправді, дуже люблю тренувати маленьких, це дуже вдячна праця, вони такі класні (усміхається). Але в цьому році малюків не треную, та зізнаюся, що за ними дуже сумую. Зараз займаюся з дітьми від 5-ти до 14-ти років. Я треную приблизно дев’ять років.

- Олено, у роботі з юними вихованцями, що використовуєте частіше «кнут»або ж«пряник»?

- І те й інше. Головне – це індивідуальний підхід до кожного вихованця. У групі є особистості і всі вони різні. До кожного треба знайти певний підхід: когось треба похвалити, а когось посварити, комусь треба дати настанову, а когось краще не чіпати – він буде працювати самостійно. Це треба дивитися на дітей, на певну ситуацію. Самокритика – це рушій до самовдосконалення.

- Чи важко працювати з дітьми?

- Звичайно. Спочатку думала, що це круто, я – тренер (усміхається), але коли прийшла у зал і там стояло близько п’ятнадцяти непосид, яким по 15-ть років, то мені було дуже важко. Упродовж трьох років мама була поруч, тактовно виправляла мої помилки, навчала мене. І тепер, коли працюю самостійно, я вдячна їй за той досвід.

- Олено, чи маєте якесь хобі?

- У мене нещодавно з’явилося нове захоплення – я вишиваю бісером. Для всіх це був шок. Мама навіть не сподівалася, що я закінчу першу роботу, адже маю дуже непосидючий та імпульсивний характер. Але мені так сподобалось, що я створюю нові і нові картини, які із задоволенням дарую близьким. Таке хобі допомагає мені розслабитися і під час вишивання я вигадую нові ідеї для моїх хореографічних постановок.

"punct"