Вікторіє, розкажіть, як почали займатися танцями?
Це було дуже давно! Привели мене на танці, звісно ж, мама з татом. Почала займатися бальними танцями у «Будинку піонерів». Адже на той час не було такого широкого вибору ані колективів, ані танцювальних напрямів. Тоді це були або бальні, або народні танці. Мені дуже сподобалось. Паралельно я займалась гандболом та подавала великі надії. У свій час тренер дуже вмовляла, щоб я ходила на гандбол, але почали співпадати тренування і, відповідно, обрала танці. Або, якщо можна так сказати, то танці обрали мене. Це те, що мені подобається, те, у чому я себе комфортно почуваю, близьке моєму серцю.
Коли Ви вирішили заробляти танцем на життя, чи підтримали вас батьки?
Ну, воно якось саме все так склалось. Моя мама дуже хотіла, щоб я лишилась у Черкасах. Я вступила на факультет російської філології одного із місцевих вузів. Паралельно навчанню, підпрацьовувала вчителем ритміки. Але якось так склалось, що я зрозуміла, що зошити це далеко не моє. Що сидячи в школі я не зможу себе розкрити так, як я то змогла у танці. Адже танцювати – це творчий процес, це значить бути у постійному русі, спілкуватися з різними людьми, колективами, танцюристами. А наразі, ми з колективом «Вікторія», вийшли уже на той рівень, коли гастролюємо та беремо участь не лише у всеукраїнських конкурсах, ми вийшли на закордонний рівень. Ми регулярно подорожуємо до інших країн і повертаємось звідти із низками нагород. І ось коли я розумію, що нам є що показати, я навчаюсь, постійно розвиваюсь, з кожної поїздки черпаю щось нове – все це підтверджує, що я займаюсь тим, чим повинна займатись, а це танці!
Вікторіє, поділіться секретом, як вдалося звичайній танцівниці відкрити одну із провідних шкіл танцю та стати найвідомішим балетмейстером міста?
Так склалось життєво. Просто танець – це моє, це те, чим я маю займатись. Тому не могло бути інакше. Мабуть у певний момент я зрозуміла, що мені є чим поділитися з молоддю і ось тоді і виникла ідея про створення танцювального ансамблю. Ну, як бачите, не даремно, адже зараз колектив сучасного танцювального ансамблю «Вікторія» нараховує близько 200 осіб, що, як на мене, уже успіх.
Чи вдається Вам брати участь у якихось конкурсах не як викладачу танців, а як танцівниці?
Звісно, що вже менше. Я розумію, що паркет – це дуже велика відповідальність. Також існує низка факторів, які впливають на це. По-перше, наразі, і я цим дуже пишаюсь, учні пішли далеко попереду мене, дехто, можливо, навіть у чомусь і переріс. По-друге – вони молодші, хоча ні, це навіть по-перше, а не по-друге! І сили, і енергетики, і можливостей у них набагато більше. А от що стосується, мене, то впливає і те, що я займаюсь не лише тим, що викладаю танці, існує ще багато різних справ і проблемних аспектів, для вирішення яких іде багато сил та енергії. Але показати щось і навчити я можу! Це доводить навіть те, що зараз ми часто подорожуємо із майстер-класами. Різноманітні колективи запрошують як мене, так і мого сина Ярослава, який є неодноразовим чемпіоном світу з танців. Але весь цей час ми всеодно навчаємось. Кожного літа ми берем майстер-класи, працюємо з відомими та молодими викладачами у різних танцювальних напрямах. Я завжди намагаюсь бути «на плаву». Адже щоб пояснити, у першу чергу я сама маю розуміти те, що пояснюю. А на великих домашніх чи звітних концертах, то звісно я вже можу дозволити собі вийти на паркет, хоча розумію, що вже може й не буду прям «ах!», але це компенсується за рахунок шоу і тим, що роблю я це від душі. Тому, коли виходжу на паркет, то батьки та учні, завжди дуже тепло зустрічають та приймають мене.
Наразі в Україні дуже популярними стали різноманітні танцювальні шоу чи не пробували Ви чи Ваші учні брати участь у подібних проектах?
У першому сезоні «Танцюють всі» брала участь моя учениця Даша Грачова. Вона пройшла всі кастинг, весь неймовірно довгий та тернистий шлях у Ялті і була однією з претенденткою у двадцятку, але так склалось, що не потрапила. Ще дівчатка пробували та входили у сотню кращих, але там дуже складно, свої нюанси. Адже як виявилось мета цієї програми не більше не танці, а шоу. Там дуже багато талановитих та шикарних танцюристів, але там, окрім танцю, потрібно вміти створювати навколо себе шоу. На що, нажаль чи на щастя, здатні не всі. Наразі готується спробувати свої сили ще одна моя учениця, тобто діти пробують свої сили. Але, так склалось, що дуже мало дорослих танцюристів, адже немає виходу надалі. Діти вступають навчатись на хореографію у Київ, адже там є відповідні вузи, чого немає у Черкасах. Тому щовесни, із щемлячим серцем, відпусках дві-три особи до іншого міста.
А власні шоу не пробували влаштовувати?
Не просто пробували! Ми самотужки створили танцювальне шоу, яке за своїми масштабами стало одним із найбільших у місті. Ми поставили танцювальний мюзикл під назвою «31 червня або місячний день» по мотивам одноіменного фільму, де використали максимальну кількість різних танцювальних стилів. Це красива історія кохання. А ідея створення, як зараз бачу, прийшла до мене тоді, коли їхала у таксі і почула чудову музику і тут почалася магія! За зимові канікули написали сценарій та підібрали музичний супровід. І в січні ми тільки почали працювати над цією ідеєю, а вже у квітні ми показали цей мюзикл.
Вікторіє, чи підтримує Вас родина, адже майже весь вільний час Ви проводите у танцювальному залі?
Звісно підтримує. У нас взагалі танцювальна родина! Мій чоловік колишній танцівник. Ми разом з ним танцювали, коли займались бальними танцями. Діти теж танцюють. Старший син Ярослав у цьому році закінчує школу та наразі є семикратним чемпіоном світу з танців. Молодшій дочці 9 років, але вона теж практично живе у танцювальному залі. У них немає альтернативи. Можливо вони і хотіли б чогось іншого, але, якщо врахувати, що воно практично виросли ось тут в залі, то інакше не могла бути. Тим паче їм це подобається: вони обожнюють подорожувати, виступати, костюми, музику, тут їхнє життя і друзі. Вони у постійному спілкуванні і салют по життю, який відбувається ось тут, на паркеті – це, можливо, у їхній крові. І я дуже задоволена, що вони займаються саме танцями, адже я не переживаю де вони вечорами і чи не мають вони поганих звичок. Їм просто ніколи. Мої діти постійно у мене перед очима та цілком і повністю відданні паркету, як і я!
Вікторіє, поділіться секретом, звідки черпаєте ідеї та сили, адже Ви надзвичайно активна та творча особистість?
Я оптиміст по життю. А те, що мене не вбиває, то робить мене сильнішою – це мій життєвий девіз. Ідеї беру звідусіль. Вони самі мене знаходять, це ніколи не було для мене складно. До якихось негативних моментів ставлюсь філософськи. Адже все проходить. Я працюю задля дітей, щоб дарувати їм радість. І ось ця їхня енергетика, молодість, ті очі, з якими вони приходять до мене – це все не може не стимулювати і надихати на створення все нових і нових ідей.
Як Ви підтримуєте себе у формі?
Рецепт – дуже активний спосіб життя: немає коли і немає потреби виробляти режим харчування або сидіти на дієтах. Я у постійному русі. А спортзал замінюють заняття з дітьми. Також, у мене з вихованцями є така поговірка: «ви танцюєте, а я нервую за вас». Під час конкурсів і виступів калорії зпалюються миттєво! Зазвичай, після кожного турніру мінус 2-3 кілограми. І я приїжджаю струнка та дзвінка і не переживаю за якісь зайві кілограми!
Вікторіє, чи вистачає на життя зарплатні балетмейстера?
Наразі зарплатня мене влаштовує. Та і взагалі, людина на стільки багата, на скільки вона себе відчуває. Завжди можна знайти вихід із будь-якої скрутної ситуації. Я дотримуюсь принципу, якщо брати, наприклад, одяг, що завжди можна щось собі придумати та пошити. Адже для того, щоб гарно виглядати не обов’язково витрачати тисячі. Достатньо подивитися телевізор і піти до гарної кравчині, яка зможе все це тобі пошити і це буде в тисячу раз дешевше. Звісно людина так влаштована, що завжди хоче більшого.
Чи маєте Ви заповітну мрію?
Звісно маю! Я мрію про величезний танцювальний зал! Бо в теперішньому залі ми вже просто не вміщаємось. Зал – це моя найбільша мрія. Щоб моїм вихованцям було де розвернутись. Коли готували власне шоу, то були вимушені тренуватись у шкільному спортивному залі сина, куди нас прийняв директор, якому ми дуже вдячні. На конкурсах дуже дається в знаки те, що діти тренувались в малому залі, а доводиться виступати на значно більшому паркеті, що іноді збиває з пантелику.
Вікторіє, як ви розслабляєтесь: можливо ходите на дискотеки чи маєте якесь хобі?
Я завжди жартую, що моє хобі поступово переросло в професію. Я вся в танці. Часу на щось інше у мене не вистачає. Танець компенсує мені все, я просто не маю часу і потреби у якомусь хобі. Ну, а про дискотеки, то тим паче. Іноді я з усім не справляюсь, то доводиться «підключати» й чоловіка!
На Вашу думку, що головне у танці?
Найголовніше бачити мету. Не боятися того, що можеш програти. Без поразок не буває перемог. Головне шукати помилки у собі, а не у суддях чи тренері. Головне – сила волі, адже танець, це кропітка і виснажлива праця, яка потребує титанічного терпіння. Зі свого досвіду можу сказати, що талант дитини – це не головне. Головне – це цілеспрямованість та бажання досягнути успіху.