Днями 70-тирічний ювілей відсвяткував екс-головний тренер "Черкаських Мавп" Анатолій Федоренко.

Цей тренер свого часу виводив "Черкаські Мавпи" у Суперлігу (2004-2005). Сьогодні він спеціалізується на роботі з майбутніми зірками. Зараз Анатолій Миколайоввич практикує у Білій Церкві. Свого часу його учнями у дитячому баскетболі були Дмитро Скапінцев і Святослав Михайлюк. Під час зимових канікул ювіляр більшість часу проводить у тренувальній залі. Після вечірнього тренування він підняв слухавку свого телефона і поспілкувався с прес-службою "Черкаських Мавп".

- Пане Анатолію, прийміть вітання і найщиріші побажання! Що у роботі з дітьми Ви вважаєте найважливішим?
- Дякую! Найважливіше, я борюся з їхніми лінощами (посміхається – ред.). Коли ми перемагаємо лінощі, тоді вони одразу ж стають гравцями. Вони дуже швидко усе засвоюють, стають зірками, а потім вже йде боротьба характера. Є такі хлопчики, той самий Скапінцев, він фактично і не грав. А я їм казав – ось цей хлопець гратиме у Суперлізі. І коли у мене був Михайлюк, я говорив – мені не потрібен зараз Михайлюк, бо цей хлопець грає на чотири роки вперед. Тому його Міхельсон (Максим Міхельсон – головний тренер БК "Черкаські Мавпи" - ред.) взяв, і він грав у нього за 1995-й рік, а у команду 1997-го року, якій я опікувався, він давав Михайлюка тільки на фінальну частину. Бо я казав - ви перевтілетеся на постачальників патронів для Свята (Михайлюка – ред.). Він вам забиватиме, а ви будете бігати і ніколи не навчитеся, не відчуєте і не оцінете цю красиву гру. Дякую керівництву, що тоді воно дослухалося моєї думки.

- Отже, ваше завдання – не дати гравцям перетворитися на постачальників снарядів.
- Так, головне, щоб вони розкрилися. Дитина має сама знайти себе, у чому вона може себе проявити. Тому і зараз у мене – спортивний клас 2004-го року народження, я їх веду 3-й рік і хочу, щоб вони змогли себе реалізувати. Звичайно, доводиться їх зацікавлювати незвичними тренуваннями. Чи то я їх поведу до залу гімнастики, вони на батуті у мене покрутяться, попередають м’яча. Потім веду до басейна. Отже, розкручую, бо одним тільки баскетболом – приїдається. А так вони сальто роблять, кувирки, розвороти на батуті, а якщо і м’яча їм даси, щоб змогли перепасовуватися – це класно! Орієнтація у повітрі тренується чудово.

- У вас оригінальний підхід до тренувань. Самі придумали?
- Багато чого підгледів, з багатьма тренерами працював. Дуже подобався тренер збірної Білорусі Олександр Денисов. Він такий підхід має до хлопців – вони так його полюбили. Сильний тренер. Я і з Подковировим Андрієм працював, багато чого у нього перейняв, і з Мурзіним Женею, ходів до нього дивитися, як він працює. Кожний тренер – є у нього своя родзинка. Приїздив з дітьми працювати Денис Ґудзик з Ізраїлю. Я і у нього щось перейняв. Я не соромлюся підходити і запитувати. Хто ще? Мельничук Валентин Федорович – він гарний організатор, мені його хватка подобається. Отже, я у кожного взяв по маленьку. А найбільше я взяв у Михайла Фурмана з київського інтернату. Я у нього і ночував, і дітей, пам’ятаю у 1969-му році вони були чемпіонами України, Харчинський Андрій – це один з моїх перших учнів, і я дуже радий, що він теж став працювати тренером. Це для мене, як продовження мого шляху. А від Фурмана я вперше дізнався, як ставиться пресинг, як він розвивається, я тоді читав літературу, брошури Міронова, але ж треба ще практикувати. Так я зачепився і воно пішло, пішло, і я отримую задоволення від роботи.

- Не кожний юний баскетболіст може вирости до рівня гравця Суперліги, але кожний у житті знаходить себе. Йому простіше?
- Я вважаю, що коли хлопці проходять цю баскетбольну школу і стають дорослими, вони потім і бізнес свій ведуть, займаються різними справами, але між собою товаришують, спілкуються. Якщо потрібна допомога, неодмінно відгукуються. Ось я проводив зону по 2004 року, і треба було сплатити гроші судям, я передзвонив одному, другому. Вони мені – Анатолій Миколайович – скільки треба? Потроху, потроху, по копійчині, і зібрали – взаємовиручка спрацювала! І вони подивилися – якими вони свого часу були, і нам приємно. Я їх часом запрошую у команду, щоб вони поспілкувалися з хлопцями. Усе це треба проводити. Бо дітям потрібно показувати приклади. У Черкасах простіше – були американці, іноземці – приведу я когось з них до себе на групу, скажімо, Джонсона. Діти ніколи в житті не бачили зблизька темношкірого гравця, а він ще й посміхається, показує, як треба водити м’яча, перевід. Вони вже готові. Більше нічого з ними не треба робити, тільки працювати.

- Пане Анатолію, традиційне у такий день запитання – які подальші плани?
- Які плани? Трохи зміцнити здоров’я. Чому я поїхав з Черкас? Я їх не кинув. Просто під час відпустки у Києві зробили операцію на жовчному. А треба було на фінал везти команду, і я передав її Олександру Вороні. Хлопців 1997-го року народження. І вони мені зробили подарунок – стали чемпіонами України (сміється – ред.). Після цього п’ятьох з них запросили до збірної. Я їм потім сказав – хлопці, пам’ятаєте ми зібралися і я сказав: виведу вас у чемпіони. А ви тоді: та ні, які чемпіони, ми з Черкас. А я їм: ви вірте, якщо ви повірите, і я в вас повірю. Мета нас об’єднає і ми її досягнемо. І нам вдалося! Звичайно, допоміг Свят (Михайлюк – ред.), дуже сильно допоміг. Допоміг Антоненко Іллюша, який теж зараз в Америці. Зібрав команду і вона показала результат. Так двічі у житті було. Перший раз було, коли я зібрав хлопців 1969-го року народження у київському Інтернаті. Там вчилися сім чи вісім хлопців. Україну ми тоді виграли, і ми були на перших місцях скрізь. І я до цього дня отримую драйв від цієї роботи. Я і читаю. Мені Лариса Шабанова (керівник департаменту з проведення змагань ФБУ – ред.) книжечку подарувала, підписала, я їй дуже вдячний. А це - поради молодим тренерам, і я читаю, як молодий тренер (сміється – ред.). І у кожній статті, книжці, щось для себе знаходжу.

- Де зараз маєте честь працювати?
- У Білій Церкві, у ДЮСШ №1. Я, до речі, її і закінчував у 1965-му році. Потім інститут і отримав направлення на роботу. То ж, фактично, я її не покидав, тільки у нульових поїхав. Андрій Шаптала мене туди (до Черкас – ред.) направив. Ми з ним працювали разом з командою у Білій Церкві, потім вона розвалилася, бо не було фінансування. Андрій поїхав, а мені дзвінок – вас запрошують до Черкас працювати. І я приїхав, як Макар Нагульнов у "Піднятій целіні" (роман Шолохова – ред.). Михайло Бродський (президент БК Черкаські Мавпи, нині Президент ФБУ – ред.) до мене: приступай, роботи непочатий край. Я набрав хлопців зо 30, усіх здібних, що були у Черкасах і повіз їх у санаторій "Україна". Потім я з цих 30-ти залишив 12. Бачу, треба трохи ще набрати гравців на певні позиції і пішло-пішло-пішло. І цю команду Черкаських Мавп я вивів до Суперліги. А з 2008-го року я знову повернувся тренувати дітей.