Вчора «Черкаський спорт» повернувся з Франції, де автор цих рядків відвідав найважливіший матч збірної України за останні 17 місяців.
Насправді зараз писати про сам матч не дуже хочеться. Однак кількох мементів доведеться торкнутися. Слова слова Федецького після першого матчу про шанси 50 на 50 сприймались дійсно дуже реалістично. Хоча український герб на закордонному паспорті навіть додавав відсотків десять до ймовірної та історичної перемоги в п’ятому для нас плей-офф значущого футбольного форуму. На митній реєстрації, після прильоту в аеропорт Charles De Gaulle, доволі привітний митник, вдивляючись у все той же паспорт, пожартував – 3:0. Як, на жаль, виявилося пізніше, хлопець був правий. До слова, уявіть собі, цей аеропорт кожного дня проводить майже півтори тисячі рейсів!
Одна з культурних столиць Світу за день до матчу абсолютно нічим не нагадувала про вирішальну гру осені. Правда, на телебаченні та в пресі Льоріс обіцяв своїм виправитися за київський провал. Слухаючи слова капітана, мимоволі розумів, що, 
скоріш, не від нього це залежатиме, а від його партнерів по середній лінії, та, звісно, Української збірної. У те, що французи рватимуть газон у вівторок і сумнівів не було, тут цікавило інше, як себе поведе українська команда. Чи ставитиме «автобус» у штрафному, а, можливо, спробує відразу і несподівано забити надважливий гол.
До речі, про мову: деякі французи, які траплялися на вулиці, чомусь часто відмовлялися говорити англійською. Причому склалося таке враження, що щось тут не чисто, ймовірно, справа в історичних аспектах та обережному ставленні до мови королеви, а, можливо, вони розуміли, що це їх завтрашні опоненти на стадіоні. Як би там не було, без підказки розібратися у Паризькому метро, що у деяких місцях налічує чотири гілки, було б просто нереально. Цікаво, що саме метро досить непримітне, на ньому немає звичних високо винесених табличок, лише перед самим входом і в підземку, ледь примітна назва на червоному фоні, яка читається припаскудно.
Попри те, що в Парижі вперше до Ейфелевої вежі йти чомусь взагалі не хотілося (потягнули друзі-журналісти), особливо не пручався, бо вона була якраз по дорозі до Notre Dame de Paris, яку після прочитаного ще за шкільною програмою романа Гюго вкрай хотілося побачити. Навіть біля творіння Ейфеля футболом не пахло. Натомість, свою увагу біля вежі постійно звертають на себе так звані волонтери. Коротше кажучи, люди дуже схожі на циганів українських широт, що надокучливо, та з розумним виглядом кидаються на тебе з якимись папірцями з логотипом чиінвалідів-візочників, чи глухих - і дуже просять підписатися у підтримку останніх. Правда, після цього натякають, що ти маєш допомогти ще й матеріально. Зрештою, у франції є відповідна волонтерська програма, однак, як мені пояснили відсотків 70 подібних волонтерів, лише вправно косять під неї. На моїх очах якийсь італієць подарував сумнівній 50 євро.
Notre Dame de Paris
Правда, і черкаському журналісту не вдалося оминути легкого «кидка». Зокрема, купити кілька міні-копій вежі за 3 євро у нав’язливих афроамериканців прямісінько під вежею. Точно такі ж за кілька кварталів у магазині коштували у десять разів дешевше! Про сувеніри: Париж ледь не єдина столиця Європи, у якій не можна купити сувенірну тарілку з написом «Франція». Цією ідеєю вже кілька років захопливо керувався мій колега, один з найвідоміших спортивних газетярів – Юрій Сай. Правда, у черговий раз був розчарований.
Одна з моїх туристичних цілей - блукання паризькими вуличками Notre Dame de Paris - ледь не звалила емоційно з ніг. Уявіть собі, відчуття, коли ти переступаєш через поріг фантастичної за своєю архітектурою готичної будівлі, яка має майже тисячолітню історію, та ще й високодуховну складову. Особливо зачепило досить незвичне звучання старовинного органу. Правда, як мені пояснили, він має класичне романтичне звучання. Зрештою, важко сказати - так це чи ні, але від почутого я був вражений.
Фантастичний орган собору
Перед тим, як остаточно вийти з романтичного стану і пірнути у футбольну прозу, виникла пропозиція відвідати Лувр. Правда, згодом відбулося розчарування. Всесвітньовідомий музей не працює лише один день на тиждень - і це вівторок. Цікаво, що така ж історія з центром сучасного мистецтва – «Помпіду». Навіщо тоді було футбол на вівторок ставити))) взагалі про українських вболівальників УЄФА не подумали…
Натомість, про любителів футболу подумали ті, хто створював стадіон «Стат де Франс». Прекрасна спортивна споруда у південному передмісті Парижа (Сен-Дені), яка була спеціально побудована під Чемпіонат Світу 1998-го, вміщує більше 80-ти тисяч глядачів. Напевне, не варто говорити, що на знакову подію стадіон був переповнений, але навіть так під’їзд та виїзд до нього у пікову годину майже не ускладнювали затори. Сам стадіон виглядає, як чаша, а газон загнаний у котлован, який суттєво нижчий рівня Парижу. Відтак на деякі яруси доводиться не підніматися, а спускатися.
Ще за півгодини до матчу стадіон був майже заповнений. Зважаючи на можливість підійти майже до газону, можна було помітити лють в очах французів ще на розминці. Наших же серйозно мандражило, і це теж кидалося в очі ще до гри, і навіть передавалося вболівальникам у жовто-синьому. Зрештою, руки тремтіли більше не від температури (+8), а від хвилювання. А після цього понеслось! З першим прострілом Вальбуени і до вилучення Хачеріді більшості наших залишалося хіба що молитися. Склалося враження відносної безпорадності навіть титанічного образа Фоменка, який намагався зупинити потужний рух локомотиву, який впевнено рухався у бік Бразилії. Правда, цей гальський вагончик більше видався катком, який, на жаль, залишив всі українські сподівання на 2014-й у Парижі.
Відносно здивував фантастичний перфоменс на арені. На кожному третьому сидінні організатори поклали французькі прапори, які ви, скоріш за все, бачили під час трансляції. Більше здивувала злагодженість роботи трибун, яка чітко випрацьована багаторічною вболівальницькою традицією. Жодного хаосу, як в організації гри, так і в синхронності вигуків. Словом, одна потужна картина спортивного івенту, ефектно профарбована важливістю самої гри.
Навряд чи слід говорити про якість офсайди чи недоречності. По стартовому протоколу було чітко помітно, що у тренерського штабу української збірної є головний план – забити один м’яч і сподіватися на те, що французам не вдасться забити чотири. На жаль, Зозулі та Безусу не вдалося цього зробити, а Ярмоленку та Коноплянці французи чітко залишили по 30 сантиметрів бровки і ні дюйму більше. Який у Фоменка був запасний план на матч, на жаль, не дало зрозуміти вилучення Хачеріді, після якого майже все стало зрозуміло.
Вже через п’ятдесят хвилин французи колихали на руках Де Шама, Льоріс роздавав вболівальникам подарунки і всі неймовірно раділи. Причому ледь не так, як це було на Стад де Франс у 1998-му, коли Франція тут ставала чемпіоном Світу. Самі ж французькі вболівальники залишилися на своїх місцях і добрих хвилин 20 стоячи аплодували.
Записки:
Чи подав би руку французу?
Відразу після гри французький вболівальник, який, до речі, перебував в одному секторі з нашою делегацією, подав руку одному з моїх сусідів, українець не відізвався. Є думка, чи зробив би я це? Думаюф, навіть на емоціях - так. Все-таки вони заслужили це і грою, і підтримкою, і підходом до футболу. До слова, самі французи виявилися доволі доброзичливими вболівальниками і реально співчували українському провалу.
Чужі ми на цьому святі життя:
Після гри у мікс-зону до журналістів не вийшов жоден з гравців української збірної. Натомість Поль Погба рясно поливав усіх шампанським. В одних траур – в інших радість. Про свято і життя спало на думку після поповнення в номер. Справа у тому, що вікна виходили на «Тріумфальну арку» біля якої кілька годин оскаженілий натовп витанцьовував на честь перемоги. А по ТБ всі крутили ці кадри. Особливо популярними були кадри з, судячи з усього, алжирськими емігрантами, які з двома прапорами стрибали на своїй автівці і відзначали не лише успіх французів, а й вихід Алжиру на чемпіонат Світу.
Респект (повага фрн.)!:
Саме з таким заголовком вже о 7.30 в моїх руках була місцева газета - L’Équipe. Очікувано, що видання поставило дуже низькі цифри українським футболістам. Найбільше (шість) отримав П’ятов, Безус та Зозуля. По «трояці» очікувано заробили Хачеріді та Манзюк.
