Ми зустрілися з Листопадом в Сумах перед товариською грою з «Вікторією», у якій він пообіді заб’є гол.
– Тимофій, як справи? Чим займався останній тиждень?
– З дружиною і Льохою Крупніченко їздили на море в Кароліно-Бугаз. Це біля Затоки. Добре відпочили, покупалися.
– Ти живеш у Києві. Що там робиш?
– Живу на Русанівці, працюю на Новій Пошті. Подобається, не подобається, але є сезони коли треба заробляти і футболом, і роботою іншою. Бо потім приходить момент, коли немає футболу, а заробляти все одно треба.
– Це твоя перша робота після професійного футболу?
– Так, я до цього ніде не працював.
– Останнім твоїм клубом був першоліговй «Нафтовик-Укрнафта». Після цього тобі довелося перелаштовуватися на звичайне життя. Як минув цей період?
– Не сказав би, що важко. Завдяки друзям, тому самому Крупніченку, він завжди з усіма підтримує зв’язок, я влаштувався на пошту… Іншу команду знайти теж було не проблемно. Не знаю, нічого важкого я не пережив. Тим паче, у сьогоднішніх умовах оплати праці футболістів ті гроші, які я заробляв у «Нафтовику», я можу заробити не граючи в професійний футбол. При тому, що це не найбідніша команда.
– Які кошти ти там отримував?
– Близько 20-30 тисяч гривень – залежно від того, скільки ми вигравали. Зарплати становили 13-15 тисяч. І це «брудними», бо там все офіційно, з податками.
– Ти три роки жив у Черкасах. Де тобі комфортніше: у Києві чи в Черкасах?
– Київ – це моє рідне місто, я його вважаю найкращим у світі, усім про це кажу. У Черкасах теж було здорово. Я жив на Митниці і зараз живу в подібному районі в Києві.
– Так сталося, що багато футболістів «ЛНЗ» пройшли досвід «Черкаського Дніпра». У твоєму випадку – «Славутича». Що можеш сказати про цей період?
– Згадую його лише з теплими емоціями. Після цього залишилися друзі: Фаворов, Міша Сергійчук, із яким ми стали кумами. Так сталося, що моя дружина хрестила доньку Фаворова з Сергійчуком. А ще Льоха Крупніченко, Жека Гуд. Мені здається, це був один із найкращих періодів – який був колектив, як ми грали, дуже подобалося. І Кирилюк для мене хороший спеціаліст.
– Трохи пізніше була білозірська «Зоря».
– Так вийшло, що потрапив до не найкраших команд після «Славутича». Не склалося в «Полтаві» й тернопільській «Ниві», а потім виник варіант із Білозір’ям. Я, знову ж таки, зателефонував Гуду, то він порадив переходити. І в оплаті праці все було добре. Там я заробляв не менше, ніж у другій і першій лігах.
– Що Лашкул платив?
– Найголовніше – він оплатив мені весілля. Поцікавився завчасно скільки треба. Потім одну з ігор ми програли і він запитав, чому я не підхожу, адже він пообіцяв.
– Скільки дав?
– Три тисячі доларів. Тобто до «Зорі» ніяких питань не було. Звідти я, до речі, потрапив назад до професійного футболу.
– Повернемося до «Нафтовика». Там ти був два роки. Знав, що це останнє слово в професійній кар’єрі?
– Я не знаю… Якби не травма, то, мабуть, досі там був. Тренер добре до мене ставився, я грав усі ігри в старті – нічого не віщувало завершення.
– Що за травма?
– Зі шлунком бувають проблеми. Операцію робили.
– У чому полягала складність переходу до «ЛНЗ»?
– Та це мені здається просто амбіції окремих людей. Між аматорськими командами були якісь незрозумілості. Я грав за «Колос» (Лозірки), завершився чемпіонат восени, взимку не було ні дзвінків, ні чого. Потім у березні зіграв за них декілька товариських матчів, починали щось там домовлятися, але подзвонив Гречаний і сказав, що «ЛНЗ» зацікавлений у мені. Ми все обговорили і я вирішив перейти сюди. Лозірки почали встромляти палки в колеса, надсилати листи, мовляв давали мені якісь кошти, хоча це були зовсім не ті гроші, про які вони писали. Не хотіли відпускати, коротше кажучи.
– Ти пограв у вірменському «Бананці», із яким став віце-чемпіоном країни. Як туди потрапив?
– Мені було 17 років. Відправили в «Княжу» в другу лігу після «Борисфену», хоча подовжував із ним тренуватися. Зіграв не дуже добре і якийсь час залишався в Борисполі. Потім тренер Степан Матвіїв перейшов у донецький «Металург», забравши мене з собою. А «Бананц» – це його дочірня команда, тож у підсумку поїхав грати туди.
– Як там було?
– У футбольному плані – добре. Але я дуже рано туди потрапив і, якщо чесно, було важкувато в побуті: жив сам, готував їсти сам. Плюс найнижча точка – 800 метрів над рівнем моря. На перше тренування ми приїхали на 2000 метрів. Я не знав де ми, але носом пішла кров.
– У багатьох джерелах написано, що єдиний гол в офіційних матчах ти забив саме там. Звертав на це увагу?
– Так, там я забив, але ще три забив у «Нафтовику». Мені всі дзвонять і питають за гол «Миколаєву» зі штрафного. Нічого так вийшло.
– Для тебе стало несподіванкою, що з першого матчу ти став одним із лідерів «ЛНЗ»?
– Та ну як лідер, не лідер… Дивно було б, якби мене запросили і я не грав у стартовому складі. Тим паче, це одразу обговорювалося, що я буду грати. Ну і в мене є таке бажання, як мінімум! Інших варіантів я не розглядав.
– Що більше викликає відчуття футбольного кайфу: ідеальна передача на партнера через усе поле чи ідеальний відбір м’яча?
– Якщо по відчуттях, то кожна правильна дія пробуджує позитивні емоції, які підпитують тебе з середини. Немає такого, що я забив гол і більше радію, ніж аби я віддав гольовий пас. Ми всі робимо одну роботу, кінцевою метою якої є взяття воріт суперника. Якщо я заберу м’яч і віддам пас хоча б на метр, а там хтось обіграє всю команду і заб’є гол… Ну будеш думати, що от, я забрав і з цього розпочалася атака (посміхається).
– Пограв у першій-другій лігах. Де найвища зарплатня була?
– Із нашим курсом, то всюди приблизно рівні гроші були. Мабуть, у «Металурзі» і «Бананці» найбільше – 800 і 1000 доларів відповідно. У гривнях найбільше в «Нафтовику» було – до 15 тисяч.
– Що скажеш про Аматорський чемпіонат України для «ЛНЗ»?
– Вважаю, якщо це не в збиток області, то я за. Кидати область заради нього – не різонно, а грати і там, і там – чому ні? Ми так грали в Білозір’ї, як казав Калініч, то встигали в обох чемпіонатах. Тим паче моя робота мені не завадить.
– Клуб до цього готовий?
– Не знаю, зараз зіграємо пару ігор – подивимось. У першому колі області було дві такі гри з нашими найголовнішими суперниками, то ми не виграли. Неприємний осад залишився, але я думаю, що це більше випадковість. Треба зіграти пару ігор саме з такими, як «Вікторія», командами, що мають досвід виступів по аматорах. Плюс, маємо постійно доводити в області, що ми найсильніша команда. З «УТК» ми програли по ділу, не можна сказати, що хтось там заважав. Скоріше, подумали, що все можемо. А з Драбовом корективи внесло поле і наші помилки індивідуальні. Саме вони вплинули на результат зустрічі.
– Взагалі, як тобі перше коло?
– Начебто грали нічого так, але були команди, які ми обігрували розгромно і це зіграло злий жарт проти нас. Вони демонстрували не нашу силу, а їхню слабкість. Навіть «Академія-Черкаський Дніпро»… Краще б ми у них не 6:0 виграли, а 2:0, але гра була б на зустрічних курсах, ніж так. Ми стали самовпевнені, що призвело до поразки від «УТК» в кінці.
– Це ти сказав за команду. А собою задоволений?
– Знаєш, кажуть треба зіграти першу гру і останню. Саме вони запам’ятовуються. Основна частина чемпіонату – забудеться. Будеш згадувати лише першу й останню. А я вважаю, що їх я зіграв погано. Перша була проти «Уманьферммашу» (0:0), а остання проти «УТК» – теж не найкращим чином, тому осад залишився негативний. Так, є хороші моменти: виграли кубок, ідемо на першій сходинці в чемпіонаті, але хочеться більшого. Я прийшов в «ЛНЗ» і вважаю, що ми повинні вигравати просто все! Тому до себе є претензії, на кшталт, чому ми не виграли все?!
– Як тобі взагалі в «ЛНЗ»?
– Та ідеально!
– Ну, судячи з того, як ти сидиш на дивані, то тебе все влаштовує.
– Так (посміхається). Подивіться, ми приїхали за день до товариської гри, поселилися в хорошому готелі – це навіть вище рівня деяких команд першої ліги. Деякі з них приїжджають у день гри чемпіонату.
– У яких областях ти ще грав?
– Київській, Полтавській і Черкаській.
– Що скажеш по них?
– Зараз Полтавська – найсильніша з того, що я бачив. За рівнем команд вона лідирує. Там і Саванці, і Лозірки, і Ракіта, і «Динамо» Решетилівка. Їх там мало. Здається, шість команд у чотири кола, але рівень високий. А в Києві роздули чемпіонат – 15 команд, але рівень від цього не зростає.
– Які там поля?
– Жахливі! У Черкаській області, порівняно з іншими, вони ідеальні. Три уманські команди з ідеальними, наше поле високої якості і в Золотоноші дуже хороше. Сказати, що у когось воно погане… Ну «Альтаїр», можливо, і «Олімп» Кам’янка.
– Які цікаві історії були у тебе в футбольному житті?
– Були, але більше зі знаком мінус. В Алчевську коли грав, вважав, що я хороший футболіст, а насправді таких було дуже багато. Усі пов’язані з моєю завищеною самооцінкою. Немає чим хизуватися. Це було в молоді роки.
– Зараз тобі скільки?
– 29 буде. Але я думав, що мені 27! (Сміється). Нещодавно з дружиною розмовляв, то вона мені відкрила очі на мій вік. Але почуваюся, як і п’ять років тому.
– Коли спустився на землю?
– Після того, як побував в усіх металургівських командах. Там виходить Алчевськ, Дніпродзержинськ, Бананц і Запоріжжя – я всюди був. І коли сказали: «Дякуємо, хлопче, але ти нам більше не потрібен», а потім вертаєшся додому і розумієш, що тобі ніхто не телефонує, то починаєш розуміти. Іноді буває, що одну гру дав і знову думаєш, що ти хороший, але за декілька днів розумієш, що ти на своєму рівні в чемпіонаті області.
– Як підтримуєш форму?
– Та в Києві мільйон команд – із ким хочеш, з тим і тренуйся. При бажанні можна це робити двічі на день. Є знайомі, з якими я регулярно збираюся середа-п’ятниця. У цьому плані проблем немає.