Олег Прудкий – спортсмен, родом із Чигиринщини, незважаючи на юний вік, здобув першість України і Європи, срібло Всеукраїнської Універсіади з боксу та бронзу серед студентів у світі.
Про шлях до боксу
Якось зібрались із друзями і пішли у секцію з боксу. Із часом товариші відсіялись. Нині із 60 залишилося лише троє. А я спробував і мені сподобалось, тому й займаюсь.
Багато чим доводиться жертвувати, тому раніше виникали думки покинути бокс. У дитинстві, коли всі відпочивають, мають вільний час – у мене проходили збори й тренування. Спочатку було тяжко, але зараз справляюсь із навантаженням. Нещодавно тільки приїхав із тренувань. Мене близько трьох місяців не було дома, а тепер потрібно підтягувати навчання.
Бокс – це вже не хобі. Зараз я отримую, хоч і невеликі, але гроші. Раніше, коли навчався у школі, то це було захоплення. Нині я їжджу систематично на змагання, збори й отримую за це кошти. Тому, вважаю, що це моя професія.
Інколи замінюю свого тренера (Андрія Мальованого – ред.) і у мене це, я так думаю, виходить, тому в майбутньому планую також стати тренером.
Тренуюсь практично кожного дня, крім неділі. Тривалість занять залежить від навантаження. Зазвичай години півтори.
«Прийшов, побачив, переміг», – так каже мій тато. Намагаюсь жити із таким девізом.
Розум – визначальний у боксі. Бокс має схожість із шахами: в обох випадках потрібно думати головою. Не так, що вийшов, набив когось – і все. Потрібно поставити тактику, техніку. Як тренер побудує поєдинок, так його і проведеш. Наприклад, Ломаченко (боксер, один із «Українських отаманів» – ред.) зазначав, що не він здобув перемогу, а його тренер, який зумів правильно побудувати стратегію.
Досягненням вважаю кожен поєдинок, якого б рівня він не був. Навіть якщо це якісь невеличкі змагання, все одно це досвід. Найбільше досягнення ще попереду. Часто буває, що друзі просять показати якийсь прийом чи навчити чогось. Але у таких випадках говорю: «Хочеш навчитись, то іди займайся». Хоча інколи усе-таки показую.
Часу катастрофічно не вистачає. Коли приїжджаєш зі зборів чи змагань, то накопичується скільки роботи, що немає часу лінуватися. Намагаюсь не давати будь-яких шансів ліні розвиватись. Як приходиш на тренування - інколи не хочеться займатися, але проходить хвилин 15, і приступаєш до роботи.
Не забобонний, але береженого Бог береже.
Маю одну залежність: від спорту.
Вболіваю за «Отаманів». Раніше разом тренувались, тому це свої люди.
«Боксери – нерозумні люди», – чомусь побутує така думка. Спортсмени, зокрема й боксери, – розумні.
Не уявляю своє життя без батьків. Вони мене постійно підтримують: чи то перемога, чи поразка.
Про розвиток боксу
Бокс у нас практично не розвивається. Нас (боксерів – ред.) можна на пальцях перерахувати. Зараз у своїй віковій категорії лише я «катаюсь» Україною, поки підростуть менші, невідомо, як розвиватиметься спорт.
На Черкащині проводять мало змагань із боксу. Раніше на чемпіонати в обласний центр приїжджало багато учасників із районів, тому боротьба була напруженішою. А зараз 4-5 команд змагаються. Це дуже мало.
Насамперед проблема недостатнього розвитку боксу полягає в недофінансуванні. Зараз мені оплачують змагання, а раніше траплялося, їздив за власні кошти. У середньому кожного місяця відбувається збір. Вартість поїздки стартує від 2,5 тис грн. Добре, що отримував фінансову допомогу від центру олімпійської підготовки та премію в Чигирині. Велику роль відіграють спонсори, яких, на жаль, немає. Якщо порівнювати з іншими областями, то там учасники мають спорядження. А нам усі обіцяють, але нічого не роблять.
Про шлях до боксу 
