Черкаси – волейбольний центр України! Ще кілька років тому ця фраза була неймовірно влучною. В 2007-му році чоловічий «Азот» та жіночий «Круг» одночасно були чемпіонами України, а жіноче «Хімволокно» ставило перед собою завдання боротися за медалі. Незважаючи на те, що ці нагороди не встигли навіть припасти пилом, актуальність нашої області у волейбольному господарстві серйозно втратилась. Уявіть собі: за чотири роки ці три колективи встигли припинити своє існування (хай вибачають представники «Круга», який ще де-юре функціонує, але то лише справа кількох днів). Звісно, головною причиною такого «краху» є неспроможність волейбольних меценатів продовжувати фінансувати свої клуби. Ця ситуація з черкаським волейболом, зокрема, і українським, загалом, є особливо актуальною в дні олімпійських кваліфікацій жіночої та чоловічої збірної України. Жіноча, до слова, вже провалила цей відбір, а чоловічій доведеться відчути себе в ролі аутсайдера відбіркової групи, починаючи з 22-го листопада. Буквально, днями Федерація волейболу України святкує своє двадцятирічча, однак, попри свій пристойний вік, їй знову не вдається (або не хочеться) зібрати під прапор національної збірної всіх найсильніших. А ті, в свою чергу, розуміючи, що волейбол в державі потрібен лише «кузьмічам» та кільком клубним спонсорам, з легкістю змінюють громадянство. Переважно українці змінюють блакитні паспорти на російські чи казахські. Таким же шляхом пішов екс-блокуючий черкаського «Азоту» – Денис Чаус. З огляду на ліміт легіонерів в російській Суперлізі, перший темп став росіянином. Ще до зміни громадянства Чаус взяв участь в «Матчі зірок Суперліги-2008». Сьогодні Денис виступає за краснодарське «Динамо», яке є вже третім клубом улюбленця черкаської публіки в одному з найсильніших чемпіонатів Світу.
   Днями Денис Чаус після чотирирічної перерви завітав на кілька днів у Черкаси. «Черкаський спорт» просто не міг оминути нагоду поспілкуватися з зіркою українського волейболу. Те, що можна публікувати, ми готові представити на ваш розсуд в інтерв’ю з волейболістом.

– Денисе, як враження від зустрічі з містом, де провів чотири сезони?
– Таке враження, що нічого в місті не змінилося. Ніби вчора поїхав, а сьогодні приїхав. Все на своїх місцях, місто практично не міняється. Звичайно, хотілося відвідати кілька ігор чоловічого чи жіночого волейболу, однак у чемпіонатах зараз перерва. Хотів би подивитися на те, як виглядає той же «Імпексагро» та «Круг». Сумно, що «Круг» може припинити існування. Зараз сидимо думаємо з дружиною, куди б її працевлаштувати (у Черкаси Денис приїхав саме за своєю дружиною – Ганною Вергун, яка виступала за «Круг». прм.авт).

– З волейболом в Черкасах зараз не найкраща ситуація. Коли ти покидав Черкаси, то ситуація була значно кращою. З якими думками тоді ти залишав місто?
– Знаєш, для кожної людини перспектива професійного росту є позитивним моментом. Я усвідомлював, що роблю крок уперед в бік російського чемпіонату. Це був неймовірний крок уперед для мене і моєї кар’єри. Єдине, що було складно – це акліматизуватися і перелаштуватися в новому чемпіонаті, знайти себе. Перший рік для мене був складним, дещо допомагало те, що разом зі мною грав українець – Сергій Шульга. Ми з ним знайшли взаємопорозуміння, багато часу проводили разом як на іграх, так і у вільний час. Однак сумував за містом, за командою. Зараз,  при першій думці, можу сказати, що всі гравці того складу «Азота», який у 2007-му році ставав чемпіоном, вийшли на хороший рівень. Погано, що не вдалося зберегти цей склад. З тими виконавцями можна було говорити про позитивні виступи не лише в Україні, а й на євроарені. Було б непогано зібрати в одній команді таких гравців як Костя Бакун, Сергій Гуменюк, Андрій Дячков та інших, всі вони грають на хорошому рівні. Костя грає у Росії, Андрій Дячков – у «Модені». З Сергієм Гуменюком зустрічалися нещодавно (у відкритому чемпіонаті Росії) і був здивований опинитися з ним по різні боки сітки. Наше протистояння завершилося тим, що харківський «Локомотив» взяв гору над нашим клубом. Це було достатньо неприємно для нас. Однак я порадів за них, в російській Суперлізі харківська команда доволі якісно виглядає. Гравці «Локомотива», як казав їхній тренер не будуть хлопчиками для биття і не загубляться у чемпіонаті. Так воно і є.

– Стосовно того складу, який був в «Азоті», з ким із гравців підтримуєш зв’язок?
– По суті, спілкуємося тільки при зустрічі. Приємно поговорити з кожним із гравців того складу. Близькі стосунки підтримую з Олександром Кривцем. Так вийшло, що ми з ним два роки грали в Калінінграді. Звичайно, ми і раніше спілкувалися, проте зараз стали кумами і багато часу проводимо разом. Плануємо залишитися жити в Калінінграді.

– Якщо говорити про теперішній стан українського волейболу. Наскільки понизився чи піднявся його рівень після чотирьох років, які ти не грав в Україні?
– Мені важко говорити, оскільки лише нещодавно я побачив, як грає харківський «Локомотив». Хотілося б побачити ті ж «Імпексагро» чи «Кримсоду». Однак судячи з того, що нині немає особливих досягнень інших команд, то я бачу лише рівень «Локомотива». А якщо пригадувати тих гравців, з якими я грав у «Азоті», то вони зараз виступають в чемпіонатах Польщі, Італії, Росії, які є найсильнішими. Думаю, що для сьогоднішніх гравців того ж «Імпексагро» це з розряду мрії, але нічого нездійсненного не існує.

– Враховуючи те, що низка гравців виступають у сильних чемпіонатах, як вважаєш, чому не вдається зібрати сильну збірну України?
– Говорити про те, що в нас не вистачає патріотизму не можу. Зайвий приклад тому – виконання гравцями «Локомотива» гімну України перед грою з моїм «Динамо». Таке рідко побачиш у російських волейболістів, хоча я завжди вважав російських волейболістів чи не найбільшими патріотами. Мені здається, що нестабільність в українському волейболі пов’язана зі складною економічною ситуацією в країні. Для укомплектування гарної збірної потрібно, щоб були створені всі умови. Насамперед, щоб українські гравці виступали за збірну, їм потрібно банально платити гроші. Оскільки фінансова складова для професійного спортсмена має велике значення, тому люди й змінюють громадянство.

– Якби тобі запропонували зараз виступати за збірну України, ти грав би?
– На жаль, зараз вже не можна говорити про те, що я б грав за збірну України. Я не хотів би, щоб життєва ситуація примушувала мене змінювати громадянство. Хочеться, щоб українські виконавці могли спокійно грати в українських командах і захищати честь своєї країни та отримувати за це відповідну зарплатню.

– Чому все-таки змінив громадянство? Через ліміт на легіонерів?
– Так. Головною причиною було саме це. Зважаючи на ліміт у російських клубах легіонерів, беруть переважно на дефіцитні позиції, а це зв’язуючий чи діагональний. Щодо блокуючи, то в чемпіонаті чимало якісних перших темпів росіян, тому тренер, звісно, легіонера на цю позицію брати не хоче. Для мене не було виходу, оскільки виступ у чемпіонаті Росії безпосередньо пов'язаний з моїм кар’єрним ростом.

– Свого часу ти отримав справжнє визнання в Росії і грав у матчі «Всіх зірок Суперліги». Згадай, які були відчуття після того, як тебе запросили до когорти кращих в одному з найсильнішому чемпіонаті Світу?
– У той час це мало для мене велике емоційне значення, велика честь. Я раніше й мріяти не міг про вихід на майданчик в такому матчі, не те, щоб грати з гравцями такого рівня, а навіть ходити поруч, вітатися з цими людьми. Пам’ятаю, коли отримавши майку, що нам роздали перед матчем, я попросив всіх гравців дати автограф мені на ній. Це була перша майка у моїй колекції. Думаю, для кожного спортсмена це велика честь.

– Після того, як ти пограв в Україні, наскільки переїзди упродовж російського чемпіонату вибивали тебе з колії?
– Було достатньо складно. Зараз, у зв’язку з тим, що розділили команди на західну й східну конференції, стало легше. Оскільки перельоти до віддалених міст дуже виснажують, важко для організму, в багатьох містах є різниця в часі. Ти прилетів, не встиг акліматизуватись і відразу гра. Поки молодий, то організм це легше переносив. Однак з роками все складніше переносити таке. В Україні з цим було набагато легше.

– Нещодавно тобі довелося зробити паузу в кар’єрі. З чим це було пов’язано?
– Це було пов’язано зі здоров’ям. Чесно кажучи, не хочеться думати про погане. Мені було дуже складно. Великий відтинок часу мені довелося пропустити, я це важко переживав. Скажімо так, ця історія у минулому. Зараз я дивлюся тільки вперед, думаю лише про хороше. Сподіваюся, що в мене не буде більше проблем зі здоров’ям.

– Зараз ти знову граєш у новому клубі для себе. Це вже третя команда. Які перспективи ти бачиш у новій команді і як тобі старт сезону?

– Перед нашим клубом «Динамо» (Краснодар) ставлять достатньо високі завдання. Була проведена непогана селекційна робота в міжсезонні. В нас хороший зв’язуючий Сімон Тішер – це гравець рівня збірної Німеччини.
Також у нашому складі є Петер Платенік, який грає за збірну Чехії. Той же росіянин Роман Яковлєв, гравець високого рівня, його нещодавно запросили до збірної Росії. Окрім нього, загалом, у нас хороший склад. Наша мета вдало виступити в Кубку Топ-команд, і зокрема, виграти його. Я думаю, для нас це буде важко зробити. Команда зібрана з нових гравців. Із минулорічного складу лишилося лише кілька виконавців. Проте ми поборемося, намагатимемося докласти всіх зусиль задля виграшу цього кубку. Цікавий факт, що вже в грудні ми починаємо ігри в Кубку Топ-команд і нам, можливо, знову доведеться зіграти з харківським «Локомотивом», з яким ми вже неодноразово зустрічалися в цьому сезоні. У чемпіонаті Росії нам потрібно повторити минулорічний результат, який був доволі сенсаційним. Тоді команда посіла четверте місце.

– Що б ти побажав черкаським любителям спорту і волейболу, зокрема?
– Вболівайте за волейбол. Завжди приємно, коли тебе підтримують. Я знаю, що в Черкасах багато любителів волейболу. Сумно, що нині не зовсім добре складаються обставини у черкаському волейболі. Сумно, що жіночі команди перестають існувати. Вся надія на «Імпексагро». Хочеться побажати їм вдалих виступів, щоб побільше українських команд могли виступати на хорошому рівні, з тими ж російськими чи європейськими командами. Любіть волейбол.